– Якщо ж не Одеса, то хай Бершадь, – не втрачає надії Наталя.
Не хоче залишати її в селі, але й це не допомагає. Жінка, що розміняла дев’ятий десяток, має свої переконання, судження і реально оцінює своє становище, та й врешті решт потрібність: хаті, деревам, що з своїм судженим саджали, порогові, що од часу постарів, стерся від доторку людської ходи.
Ні! Не може вона залишити все це. Людина безсила вирвати пам’ять, спогади...
Наталя розуміє матір, а в душі й радіє, що вона така віддана цій маленькій крапельці на мапі України. Часто навідує її, допомагає по господарству, черпає від мами ради-поради і пишається нею.
Кожна людина гортає сторінки свого життєпису. Довгими вечорами, коли сусідка-подружка зазирне на чашку чаю, а дощ сіється рясно-рясно, плетуться-мережаться спогади...
1960 рік запросив Марію Степанівну на роботу в молодші класи.
Разом з малюками опановувала життєві премудрості, вчила і вчилась. Тоді-то й зрозуміла: необхідно здобувати вищу освіту, гризти граніт науки. Подала документи до Вінницького педагогічного інституту ім. М. Островського.
Згодом і закінчила із дипломом: вчитель російської мови і літератури. Так, це була мова її батьків, і її школярятам подобалося, як молода вчителька із притаманною їй поговіркою промовляла: «Гордись своей Родиной». І дотепер пам’ятають про це її учні.
Та й сама Марія Степанівна знає, що Батьківщина – як мати, і святість цих понять в любові.
Працювала і прагнула, прагнула і працювала. Щоб грамотно писали, щоб вміли висловлювати свою думку, щоб людяність не втрачали...
Щоб перепліталось, плуталось у щоденних буднях і торжествувало при успіхах. Помітили, оцінили. П’ять років була шкільним будівничимзавучем Поташнянської школи. Неслася коридорами з думками як вивільнити час для самоосвіти вчителю, як доречніше вказати на недоліки, як заохотити, бо вважає, що слово має гріти душу, інколи й остудити. Але більше всього хотілося про гарне говорити гарно. Вона з таких, оця худорлява Марія Степанівна, яка встигла в своєму «поташнянському житті», як вона каже, бути і директором цієї ж школи і головою сільської ради. П’ятнадцять літ, як п’ятнадцять днів... Але це вже швидкоплинність часу. І знову ж ота її непосидючість не давала можливості втриматись на місці: то неслася в дитячий садочок перевірити чи малята вдосталь наїдаються, то зазирнути на ферму, то «приборкати» котрогось із «заїжджих», вистачало всього... Але дарма нагороди не дають: в її арсеналі грамоти, медалі, орден «Знак Пошани», а найголовніша нагорода – це шана від людей.
Я Марію Степанівну побачила вперше ще студенткою, коли приїхала на літні канікули. Вона про щось жваво розмовляла із моєю покійною мамою Рознатчук Ганною Онисимівною. Ще тоді справила на мене гарне враження: струнка, підтягнута, із інтелігентною манерою розмовляти. Коли довідалася, що вона працює в Поташні, здивувалася. Чіткість, вимова і – Поташня... Тоді для мене це був – нонсонс, але з роками я зрозуміла: можна жити у великому місті: мати малесеньке щастя, а можна у маленькому селі, а щастя – як річка.
А те, що жінка щаслива, сумніву немає. Запис у книзі, що під назвою «Історія школи», про це свідчить: ... «по долгу службы продолжаю связь со школой» (це ж тоді, коли мала депутатську місію). Але цей зв’язок і нині не переривається. Марія Степанівна і зараз живе турботами, цікавістю про школярське, вчительське життя. Їй в цьому допомагає вірна сусідка-подружка, вчителька історії Ніна Феодосіївна Воробйова, яка свято, по крихітці, збирає краєзнавчий матеріал з Поташнянської топоніміки, утворення церкви. Є жінкам про що поговорити, поділитися, вихлюпнути наболіле. Та й у цьому ж є потреба. А роки летять... – як журавлі, щось прагнеться, відривається, згадується...
І ряст цвіте в поташнянському лісі синьо-синьо... Ділиться блакиттю з небом, як ділиться теплом душі Марія Степанівна Голотіна з людьми.
А доля ще хай дозволить їй, російській жінці з українською душею, ще довго-довго топтати ряст, бо в цьому сенс життя.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, громадський кореспондент газети, лауреат премії ім. В. Думанського
