Шукати її оселю довго не довелося. Крім того, що виділяється вона охайністю, склалося враження, що в цьому селі кожний знає, де вона проживає та у який бік відчиняється хвіртка.
Бездоганний скрізь порядок, не всім у такому віці вдається настільки ЙОГО Підтримувати без сторонньої допомоги. Хоч доля розпорядилася так, що відтоді, як помер її чоловік, Лідія Іванівна останніх тринадцять років мешкає сама. Щоправда, є у неї і дочка, і онуки, і навіть правнуки, але у Дніпропетровську. Жив біля бабусі онук, але змушений був податися на заробітки.
Чомусь дехто вважає, що мудрість виживати, вести господарство в основному передається від сім’ї, батьків.
Можливо, це і так, але Лідію Іванівну і шити, і куховарити – у прямому й переносному значенні цих слів, навчало швидше всього саме життя, яке і стало її університетом.
Бо ще чотирирічною з дворічним братиком залишилися після смерті матері напівсиротами і мешкали біля батькової матері, яка їх виростила.
Хоч роки беруть своє, ще і по сьогодні кличуть Лідію Іванівну у Тернівці за кухарку, як справляють весілля чи якийсь з обрядів. А вишивками з-під її рук уквітчано все у кімнатах її хати (на знімку).
Розповідають, що тримали її на білому світі, коли було вкрай важко, активне життя і діяльність, вона ніколи не була серед тих, хто, як кажуть, і за холодну воду не береться.
Натомість, ще замолоду обрала для себе зовсім інший, протилежний за змістом девіз, розповідала жінка, як після закінчення семирічки пішла в колгосп на роботу. Почала, щоправда, ходити і у восьмий клас, але важко захворіла бабуся і довелося залишатися біля неї, аж поки вона не вмерла. А потім нагодилася тернівська жіночка, яка взяла її до свого сина в Київ, щоб бавила його дитину.
Заміжньою стала двадцятирічною, а шити навчилася від свекрухи, аж коли та подарувала відріз полотна. Бо на чому, згадує тепер, мала вчитися тому раніше, коли жила настільки бідно, що не мала в хаті і полотнини.
Але даремно все-таки у народі кажуть, що хто бідує, той взагалі нічого в житті не побудує. Вдвох з чоловікоммеханізатором придбали стару хатину і на її місці побудували нову.
Є у Лідії Іванівни і ще одне захоплення – співає у церковному хорі. Кажуть, де тільки сила у неї береться – буває, вночі куховарить, а вдень співає, проводжаючи покійника на похоронах. Якщо кличуть, то співає і в хорі в будинку культури. А щодо її вишиванок, то не обходиться без них жодна виставка.
І якби це хоч було основним видом її діяльності. Насправді працювала ланковою в полі, а як почало підводити здоров’я – завідуючою у дитячому садку. А хист співати, за її словами, то в неї з дитинства. Коли ще жива була мама, жили біля батюшки. А як матері не стало, так і ходила до церкви, бо до кого мала пригорнутися. І он як гордилася, коли батюшка довіряв свічечку потримати під час вінчання. Відтоді і намагалася перейняти все, про що співав церковний хор.
Та в житті часто складається не так, як плануєш, а як воно саме продиктує. Розповідають, що не один ще рік, коли пенсіонерів залучали до обробітку цукрових буряків, обробляла їх по декілька гектарів. А щодо палива на зиму, то вона, за її словами, відколи залишилася сама, жодного разу його не купляла, все берегла гроші для онука. «Кравчучку», яку подарував зять, розповідала усміхаючись, брала і до лісосмуги, та на заросле кладовище, там дрова разом з іншими і заготовляла. Однієї зими привезла їх аж п’ять причепів, жоден з чоловіків не нарубав їх тоді стільки. Про неї в селі кажуть, що вона взагалі все життя прагнула в усьому бути першою. Як сапала буряки, інші в обідню пору відпочивали, а вона як не вишивала щось, то готувала мішок бур’яну для худоби або в’язанку дров – ніколи не поверталася додому впорожні. Або ж нарве черешень і пригощає всіх у ланці. Та і взагалі, все життя прагнула бути при ділі – було, як не коровай пече, то порається на обійсті чи на городі, ніколи не відпочивала. У її господі все нажите руками, як не її, то чоловіка.
А ще в її оселі не можна було не помітити квіти і цілу колекцію вин. Вона пояснила, що коли йшла до когось куховарити, там і давали пляшку. А так, як сама байдужа до таких напоїв, так і назбиралася їх ціла колекція, яка, мабуть, теж є символом благополуччя у її домівці. Бо там, де цим зловживають, не часто панує добро. Якщо узагальнювати все, то її життя може бути прикладом для теперішнього покоління.
Павло КУШПЕЛА
