П’ять років навчання на факультеті журналістики столичного шевченківського університету пролетіли дуже швидко. Крім одержаної професії, знайшла вона тут і свою долю – колегу-поета, талановитого Миколу Ткаченка з Полтавщини.
Разом за розподілом поїхали у місто Прилуки на Чернігівщину.
Там на багато років укоренились, там відбулося їхнє становлення, народилися доньки Олеся та Оксана. Микола Никифорович очолював редакцію місцевої газети «Правда Прилуччини», а Ніна Яківна – редакцію радіомовлення.
Вони не тільки досягли висот журналістської майстерності, а й надійно вписалися у літературний процес поліського краю. А згодом у літературу увійшла і їхня старша донька Олеся. Унікальний випадок: практично всю родину було прийнято до лав Національної спілки письменників України!
На жаль, Миколи Ткаченка (Чорновуса) вже нема – він залишив цей світ після важкої хвороби у вересні 2006-го. І дружині довелося самій готувати до друку його останню збірку «Благослови моє ім’я». А книга спогадів сучасників про чоловіка – «З вереснем віч-навіч» – була присвячена його пам’яті.
…Так склалося, що ми з Ніною навчалися в університеті практично в один час на різних факультетах, я знав її за публікаціями в газеті, але познайомилися ми лише кілька років тому. І при зустрічі Ніна Яківна подарувала мені кілька своїх збірок, а ще знімки, вирізки з газет, роздруківки з Інтернету… Давно збирався написати про неї, бо не можна обминути таку сильну творчу особистість, неординарну людину, самобутнього поета. Навіть попри те, що проживає вона далеко від своєї малої батьківщини.
Із дорослості, із зими, Зазирнути б у дитинства літо, Де все ласкою обігріте, Де дощі і рясні громи.
Вишні спіють в солодких снах, І гойдається сонце в калюжах, Так чомусь захотілося дуже В літо те, під батьківський дах… …Завиднілось здаля село, Моє вічно зелене диво, О, яка в нім була щаслива, Та роками все замело.
Із дорослості, із зими, Не сягнути дитинства літа, Де все ласкою обігріте, Де дощі і рясні громи… Ніна Ткаченко ніколи не переставала творити поезію, її вірші часто друкувалися і друкуються в періодиці, та перша збірка – «Душа висвічує зорі» – побачила світ лише у 1995 році. Через чотири роки вийшла друком друга – «Пізнє причастя». А потім виходили нові – «На околицях літа», «Освідчення синього вітру»… Знаковою стала оригінальна книга-альбом «Спалах», яку авторка презентувала на своєму ювілейному вечорі. Готуючись до цієї події, поетеса підготувала 55 ліричних, щирих, по-філософському мудрих віршів, які органічно поєднувалися із прекрасними художніми знімками фотохудожника Володимира Яковенка, який передчасно пішов із життя. Якщо поетеса одягає почуття в слово, то майстер світлопису – у кольори. Поєднання ж двох натхнень вилилось у талановитий, неповторний та органічний сплав двох видів творчості, пов’язаних з барвою і словом. Це не тільки пристрасть і стриманість, це ще й внутрішня напруга та мелодійність. У дарчому написі на книзі Ніна Яківна написала мені: «Час руйнує і будує, забуває і… згадує… повірте, що світ все одно кольоровий, незважаючи на всю похмурість та проблемність життя!».
Ніна Яківна – перший лауреат літературної премії імені Любові Забашти – дружини Андрія Малишка. Крім літературної, відзначена наша землячка і престижною обласною журналістською премією імені Василя Блакитного.
…Вірші Ніни Ткаченко – емоційні, образні, проникливі і одночасно філософські. Від лірики інтимної вона органічно переходить до поезії патріотичної, що набуває високого громадянського звучання. Ніна Яківна відома в Прилуках не тільки як журналіст, поет, публіцист, а ще й як член громадської ради при виконкомі міської ради. У 1998 році була кандидатом у народні депутати України від Партії зелених.
І все ж поезія у неї на першому місці. У передмові до її збірки «На околицях літа» відомий письменник Борислав Степанюк, запрошуючи читача до знайомства із книгою, писав: «Розгорни її, відчуй подих природної зрілості, а з нею і зрілість людської особистості, відчуй ліричний дух і красу. Тебе, читачу, твою душу збагатить людська добрість, вимріється майбутнє…».
Розповідаючи про талановиту родину, не можу не сказати хоча б кілька слів про старшу доньку Миколи та Ніни – Олесю, яка через батьків-письменників взяла собі псевдонім Білоцвіт. І під цим літературним ім’ям вона друкувалася з юних літ, видала збірки поезій «Скрипка часу», «Стихія сонця», «Передчуття наближень», «За силуетом слова». Членом Національної спілки письменників стала у 2004 році. За фахом Олеся – учитель географії, працювала у Прилуцькій ЗОШ №6. Доля склалася так, що разом з чоловіком, теж прилуччанином, опинилися в далекій Австралії. Мають двох синів. Назарію зараз вісім років, а Оскарові – три. На далекому континенті виховують дітей в українському дусі. Молодша донька Оксана живе в Росії, а її дочка Даринка вступила цього року до Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана.
Уже завершуючи роботу над цією розповіддю, зателефонував я Ніні Яківні, розпитував про її нинішні будні, про те, над чим працює, які має творчі плани. Землячка розповідала більше про пам’ятні зустрічі на батьківщині з однокласниками, про їхні долі. А щодо творчості, написання нових поезій, то найбільше зібралося віршів громадянської тематики.
Але як видати їх окремою книгою, коли бракує фінансової підтримки?
Час від часу я звертаюся до теки, в якій зібрані матеріали, що стосуються життя і творчості нашої талановитої землячки Ніни Натолочної-Ткаченко, переглядаю її чудові поетичні збірки. І щоразу відкриваю для себе неповторний образний світ, суть якого вона сама визначила так: Не попрошу! Ні благ, ні злата.
Утішусь тим, що я така: Там, де безкрилі, я – крилата, Там, де болото, я – ріка!
Про поетичну творчість поліської подолянки можна писати багато, але краще просто читати її вірші, як радить нам учителькафілолог з Прилук Валентина Пошкурлат в газеті «Прилуччина» за 7 червня 2003 року: «…і перед вами відкриється «істина у сяйві свіч», до вас прийде день, якого не було», ви почуєте «сповідь» майбутньої осені і, нарешті, зрозумієте, що поезія, справжня, неповторна, вбираючи в себе світ і слово, здатна лікувати, загоювати рани, наснажувати, пробуджувати свідомість і безсмертям увіходити в серце».
Федір ШЕВЧУК
