На канві її життя доля вишивала візерунки різними кольорами. Народилася Уляна Яківна в бідній селянській сім’ї, де, крім неї, були ще три сестри і два брати. Щоб прогодувати велику родину, батьки тяжко працювали біля землі. Досить молодою пішла працювати в колгоспну ланку. Згадує, як волами орали колгоспні поля, вручну серпами в жнива збирали врожай.
Згодом її обрали ланковою, весь час трудилася на колгоспному полі, звідти пішла на заслужений відпочинок.
У вільний від основної праці час жінка займалася ткацтвом: сіяла коноплі, зжинала, вимочувала їх у воді та вибивала, потім сукала нитки, з яких на ткацькому верстаті ткала домоткані доріжки і скатерки та полотно для сорочок. Згодом ці сорочки прикрашала різними візерунками. В 1989 році свій ткацький верстат подарувала музею історії села Баланівки.
Свою долю ювілярка зустріла в страшні роки Голодомору – в 1932 році вийшла заміж за молодого баланівчанина. Одна за одною народилися чотири дочки. Здавалося: потрібно жити та радіти, але Велика Вітчизняна війна внесла свої корективи – з поля бою не повернулися чоловік та брат. Увесь тягар жіночої та чоловічої роботи ліг на плечі Уляни Яківни. Та вона була працьовитою, тому давала всьому лад, діти були вдягнені та нагодовані.
Ювілярка прожила довге та нелегке життя, але ні при яких обставинах не втрачала любові до Бога та України.
Вона – одна із тих, яким Господь подарував цілу вічність.
Найбільший секрет її довголіття, мабуть, лише у доброму серці, яке навіть через стільки років не змогло зрозуміти, що таке злість і ненависть. І найкращою нагородою за все пережите вважає люблячу родину, яку вона має.
А родина у неї чимала – 4 дочки, 20 онуків і 6 правнуків, які найбільшою цінністю вважають золоті правила дружньої сім’ї, котрі передала їм у спадок мама, бабуся і прабабуся, і за якими вони намагаються жити, допомагаючи один одному.
Шановна Уляно Яківно, від імені всіх жителів села прийміть у цей чудовий день найкращі та найщиріші привітання.
Наталія КОРИТНА, завідуюча народним музеєм історії села Баланівки
