Та світ не без добрих людей – її підібрали люди, які жили на хуторі і в яких уже було троє власних дітей. У них і жила до кінця війни.
Дочка Анни Семенівни Тетяна Володимирівна, розповідаючи про маму, пригадала, наскільки важко їй було підбирати слова, коли починала згадувати про своє дитинство, бо зазнала, що таке залишитися сиротою, як і те, що таке холод і голод. Щоб вижити, разом із іншими дітьми змушена була збирати колоски.
Потім її віддали в дитячий будинок на Черкащині, в якому і виховувалася у повоєнний період. Звідти направили навчатися в Умань. А поскільки все це відбувалося на території однієї області, звідси могла брати початок одна із версій, що і народилася вона теж десь на Черкащині. Як була вже дорослою, навідалася на хутір, де колись мешкали її рятівники, але там нікого вже не було. Так і загубилися сліди.
На Бершадщину ж приїхала за направленням педучилища, як молодий спеціаліст.
А вже через два роки її призначили завідуючою дитячим садком, у якому розпочинала свою трудову діяльність. Згодом перевели в інший – «Сонечко». Так і відпрацювала 37 років на цій посаді.
Ті, хто трудився поруч із нею, ставали методистами, інспекторами. Тобто дитячий садок, завдяки такому наставникові, став ще і своєрідною школою кадрів для району. Сама ж Анна Семенівна теж «виросла», ставши «відмінником освіти». Відпрацювавши майже все своє життя на одній посаді, гарну пам’ять про себе залишила не тільки в душах вихованців дитячих садків та їхніх батьків, а і в тих, хто трудився під її чуйним керівництвом.
Разом із чоловіком Володимиром Івановичем виростили двох дітей. Дочка теж уже чимало років працює у тому ж дитячому садку, в якому у свій час її мама, а син Сергій нині підприємець.
Жаль лише, що їхній батько вже залишив цей світ. Он як радів би чотирьом онукам і п’ятьом правнукам! Для Анни Семенівни вони справжня розрада.
Сама ж бабуся і вже прабабуся «здаватися» навіть не збирається, самостійно порається по господарству. І хоч чимало років вона на пенсії, про неї відгукуються як про дуже хорошу людину.
Молодші колеги, які починали працювати під її керівництвом, і досі трудяться у дитячому садку. Тільки найкращими словами згадують про неї ті, що повиїжджали на постійне місце проживання в Ізраїль і Америку.
А Олена Возна – психолог із дитячого садка «Малятко», вітаючи з ювілеєм, – навіть присвятила своїй колишній наставниці вірш:
Знала горе війни,
Дим від згарищ, жахливі руїни,
Пережила, мов страшнії сни,
І голодні часи, й біль сирітства гіркий неймовірно.
Тому в серці рішення зріло:
Малим дітям себе присвятити,
Щоб дитинство ніколи не сміли
Сльози відчаю й болю гасити.
Хай здоров’я Вас не полишає,
І примножиться все те добро,
Яким ниву життя засівали,
Щоб в достатку Вам щастя було.
Заслужили Ви шани людської
І подяки всієї родини,
Сонця, радості, долі земної
На многїї літа до віку віднині!
– Приєднуюся до всіх вітань, – пише Олена Возна, – вітаю, дякую за все добро і міцно-міцно цілую. Схиляюся у пошані і любові.
Вважаємо, що до цих привітань приєднаються всі, хто знає Анну Семенівну.
Павло КУШПЕЛА.
