Невеселе дитинство, тернистий шлях у житті. Разом із тим – прекрасна людина, великий правдолюб, понад усе цінував у кожному порядність, завжди перебував в оточенні друзів та своїх вихованців. Його любов до життя, усього прекрасного завжди запалювала на це близькі серця.
Як мудро УЧИТЕЛЬ снує ниточки пам’яті свого роду і родоводу, адже це єдине, що може відновити зв’язок між поколіннями, і в цьому є сенс людського буття, вчить нас не забувати стару істину: людина, яка зрікається минулого, стає відступником, безбатченком. Бо хто не пам’ятає минулого, той не матиме й майбутнього. ВЛАСНОГО. РОДИННОГО, ГРОМАДСЬКОГО, ДЕРЖАВНОГО. Як важливо нам перейнятись цим. Пам’ятаю, колись почув гарні слова пісні «Щоб дерево роду гордилося плодом, плекаймо мале деревце».
«КАЙДАШЕВА СІМ’Я»!
Усім нам, майбутнім «кайдашам», «дітям» Пекарського, дуже пощастило, що в нашій групі «В» навчалась дуже скромна, завжди примітна, красива вродою Галя Красиленко, на яку кидав око Віталій Євгенович. Тобто Галя відіграла у житті групи «В», у нашому студентському бутті історичну поворотну роль. Віталій Євгенович міг вибрати для цього іншу групу. Але там не було Галі! «Кайдашева сім’я» нас усіх здружила, згуртувала. Ми відчували себе носіями української культури і мистецтва. Нам заздрили інші студенти. І було чому. Згадаймо веселі поїздки по багатьох селах Тростянецького району та за його межами із «Кайдашевою сім’єю».
Історично значимі подорожі завдяки Віталію Євгеновичу, Шевченківські місця в Україні – (Моринці, Кирилівка, Шевченкове, Канів, Чернеча гора), Стеблів, Корсунь-Шевченківський, ПереяславХмельницький, Київ, Байковий цвинтар, купались у річці Рось. Згодом поїздка до величавого Львова! Там Личаківський цвинтар, музей Миколи Кузнецова. Цим самим Віталій Євгенович ліпив з нас справжніх патріотів – УКРАЇНЦІВ.
Незабутнє, мабуть, для нас усіх перебування у музеї-садибі Івана Макаровича Гончара, справжнього українського сподвижника. Я особисто був просто заворожений усім тим, що побачив. Але щоб глибше зрозуміти, приведу запис у Книзі вражень, який залишив наш УЧИТЕЛЬ: «Одного лише хотів би: аби в повсякденному житті мене оточували люди, подібні до Івана Макаровича. Тоді ми були б Українцями і мали б справжню Україну», підпис – Віталій Садівниченко з Вінничини. (1967 р.).
І запис, що залишила Ліда Свиридова, коли ми там перебували в 1968 р.: «Аж ось де ми відчули справжнє биття серця України! Важко писати про те, що до глибини душі хвилює. Лише деякі хвилини у цьому чарівному українському царстві, а хочеться залишитися тут назавжди…
Іване Макаровичу, Батьку наш, ми тепер завжди і в усьому будемо схожими на Вас, будемо робити все для України, для рідного народу… Навіть не віриться, що одна людина здатна стільки зробити! Яку треба мати велику, сповнену до рідного, душу, щоб і інших змусити відчути те ж, чим живеш сам… Святе діло робите Ви, Іване Макаровичу, Велика Людино, Великий Творителю!..»
Як Віталій Євгенович був гордий за те, що зерна його науки дорідно проростали у наших юних душах.
З подачі Віталія Євгеновича я до цих пір пам’ятаю вірш Ігора Муратова «Мова моя»:
Мова моя сьогодні не в моді,
навіть той, хто іншої не зна,
кожному доводить при нагоді,
що йому не рідна вже вона.
Що прогрес наш модний міжнародний
списує на пенсію її,
і що цей процес цілком природний,
як до пня порубані гаї.
Я не знаю, як реагувати,
як мені назвати цей процес,
коли мати більш йому не мати,
й преспокійно каже він про це.
Стерплю. Змовчу, бо воно ж не гідне
слів докору. Може, й не збагне:
ні чого зрікається, безрідне,
ні чого цурається, дурне ….
Мені і не тільки давав читати «Собор» Олеся Гончара та інші твори, заборонену тоді дисидентську літературу.
Згодом я був курсантом у Білорусії, на космодромі в далекому Казахстані проходив армійську службу. Працював агрономом, керівником господарства. І завжди був гордий з того, що, навчаючись у Верхівському сільськогосподарському технікумі, пізнавав світ, дружні людські відносини та пройшов непрості життєві випробування.
Усі ми, «кайдаші», вдячні Віталію Євгеновичу за те, що допоміг пізнати Україну, навчив жити і працювати для рідного народу. На жаль, зовсім недавно, на початку нинішнього року, наш учитель пішов із життя.
Але він завжди житиме в наших серцях.
Антон АНДРЕЙЦОВ («Лаврін Кайдаш»).
