Олександр Іванович Саблук не з ТИХ, кого треба якимось чином представляти по-особливому. Його життя складалося так, що не тільки сам зав - жди був серед людей, а скрізь залишив про себе тільки гарні спогади.
Навчаючись у рідній Сумівській школі, а у старших класах ще й у Війтівській, напевне, і сам не знав, що присвятить своє життя непростому сільськогосподарському виробництву. І, кажуть, завжди, де б не працював, роботі віддавався сповна.
Наприклад, не так легко було йому працювати механіком у місцевому колгоспі. У тракторній бригаді було тоді не те, що тепер – більше півсотні механізаторів. Варто було не привезти вчасно тієї чи іншої запасної частини, як уже хтось мав не йти в поле, що могло бути початком авралу з польовими роботами. Але йому якимось чином усе вдавалося, тож так, у постійному пошуку, і минали будні. У теплі пори року цілими днями був на полях, біля механізаторів, щоб володіти ситуацією, а взимку – у постійних відрядженнях.
Кажуть усі вже були навчені: поки Саблук не позвозить усе необхідне, до ремонтів не приступають.
Хоч і сам не знав спокою, не давав спокійно жити іншим.
Це тепер до техніки є все необхідне, були б тільки гроші.
Тоді ж запасні частини хоч і були дешевшими, доводилося впродовж усього року як не «вибивати», то «діставати».
Крім Саблука, хіба що голова колгоспу міг знати, як усе давалося, але лінійки готовності техніки завжди проводили одними з перших у районі.
Завдяки старанній підготовці всіх машин і знарядь жнива сумівчани теж завжди завершували першими у районі. Та ще не були проти допомогти іншим. Як справжній ритуал, сприймалося усіма вантаження косарок у кузови автомобілів і виряджання їх на виручку в північні райони області. Комбайни переганяли на чималі відстані своїм ходом.
Постійна завантаженість роботою аж ніяк не зашкодила Олександру Івановичу, щоб після середньої спеціальної здобути ще й вищу освіту – закінчив Уманський сільськогосподарський інститут.
… Певну роль у його становленні, як спеціаліста, відіграли роки навчання у престижному на ту пору Ольгопільському ПТУ. Набуті там знання закріпив, працюючи у далекому Казахстані. Життєвий гарт проходив під час служби в армії.
Неабияк став у пригоді набутий досвід роботи з людьми у низових ланках сільськогосподарського виробництва, коли йому довірили чимале, та ще й на ту пору непросте лісниченське господарство.
Представники старших поколінь у Лісничому та Вовчку і сьогодні згадують про нього тільки добрими словами. Чимало хто вважає, що зовсім іншою могла б бути доля цих сіл, якби головою колгоспу залишився Саблук.
Але такі кадри керівників потрібні були і на районному рівні. Тому у 1987 році його без вагання призначили начальником інспекції по заготівлях і якості сільськогосподарської продукції, де працював аж до виходу на заслужений відпочинок.
Проте, навіть будучи на пенсії, залишався таким же непосидючим. Він уже не міг, щоб щоденно не зустрічатися з людьми, щоб не турбуватися про когось. Тому коли запропонували очолити одну з найбільших і найскладніших – міську організацію ветеранів, не відмовився. Очолює її і нині.
Удвох з дружиною виховали сина і дочку, підросли вже онуки, є правнучка, якою дідусь неабияк гордиться.
Так у круговерті подій і минули роки. 27 січня родина і друзі, колеги, всі, хто його знає, привітали його з гарною датою – сімдесятип’ятиріччям з дня народження. Безумовно, як земляки-сумівчани, так і ветерани Бершадської міської організації теж вітають Вас, Олександре Івановичу, з гарним ювілеєм і понад усе зичать здоров’я і дов - голіття. Нехай не бракує Вам сил на здійснення всього задуманого.
Віктор БАЛАН, член ради міської організації ветеранів України.
