Захвату, здивувань не було меж.
Діти хлюпалися в цікавинках, мов хвильки в морі: хлопчики прагнули вміло орудувати голкою, щоб вишити мальовничі квіти, дівчата розчинялися в гамах кольорів на подушках, які гордовито споглядали з висоти своєї гірки. А згодом були зустрічі в міській школі №2, де жінка розповідала про своє захоплення, відчуття прекрасного, демонструвала вироби.
Нещодавно знову напросилася до Євдокії Іванівни на гостину з п’ятикласниками.
Вона погодилася залюбки.
Перше, що нас вразило ще з порога – це картина «Янголохоронець», висота якої сягає півтора метра, а ширина понад метр. З гордістю ділиться майстриня кількістю хрестиків по довжині і ширині. А ще ж кожен треба чотири рази вколоти… Та всі вони для неї, мов живі, несуть енергетику тепла.
Дітям довго не хотілося відходити від неї. Хтось гладив руками, хтось фотографував.
– Мабуть, те, що зроблено з любов’ю, любов і передає, – зазначаю від себе.
– А скільки ж треба мати вправності, терпіння, щоб створити такий шедевр, – промовляє Надійка Гудименко, яка теж прийшла на гостину до Євдокії Іванівни.
Виграє на обличчі жінки усмішка, задоволення.
П’ятикласники зацікавлено сипали запитаннями, і летіли вони, мов пшениця з мішка. І ось: – Чому саме «Янгол-охоронець?» – А й справді, чому саме він? – роздумує – щаслива в сімейному житті, у дітях, онуках і друзях. Вона ж для них сама хранителька… Євдокія Іванівна якусь мить мовчить, обводить картину люблячим поглядом і говорить: – Щоб Україну беріг, солдатів – від ворожих напастей.
І через мить в задумі: – Щоб мир був.
Не для себе, а для всіх – таке її життєве кредо. Це людська сутність простої жінкиберегині, яка горда за своїх предків, Україну, та й просто за тих, хто поруч і так само, як вона, творить сьогодення.
Тепло проймає мене за те, що погодилася зустрітися, що учні отримали урок з народознавства, людинознавства, людяності.
Цікавим експонатом кімнати-музею є родове дерево.
Воно має п’ять розгалужень по її лінії і чоловіка. Світлини вдало помістила на грамплатівках, які вже відійшли в минуле, зробила вдалу облямівку – і красуються бабусіпрабабусі в ореолі шани з внуками і дітьми.
– Чи ж не цього маємо навчати дітей?!
І заперечує сама собі: – Не навчиш, воно від серця має йти, від того посіяного пшеничного зерна. Та й врешті-решт, від родового дерева і знову ж – до нього.
…Роздуми перериває дзвінкоголосе запрошення до української кімнати, так зве її хранителька. Найбільша цінність – це сліпучо-білі вишиванки, що зберігає у шафі. Коментує, коли й кому вони призначені. У Євдокії Іванівни дев’ять внуків, і всіх вона обожнює, вишиває рушники на щастя, на долю, вплітаючи тепло своєї щедрої української душі, дарує радість, просить у Бога щедрості, людяності, добротворення не тільки для них, а й для всіх.
По-юному швидка, балакуча і неспокійна. Не розуміє тих, хто нарікає на негаразди, долю. Секрет її життєдайності, мабуть, у тому, що не ставить високих життєвих планок, живе по своїх уміннях і можливостях, а ще все виконує з любов’ю. У неї стільки енергії, що вистачає українізувати кожен клаптик землі. Ось біля літньої кухні, біля паркану, здавалося б, що ж тут помістиш (бо всьогона-всього лише трикутничок землі), а вона вміло розпорядилася: і криничка (металева діжка в зрубі), і чорногуз, і глечики… Та, власне, увесь реманент української господи.
– Неспокійна, то вже неспокійна, – так характеризують Євдокію Іванівну сусіди.
І в цьому вся вона. Коли йшла мова про створення музейної кімнати в клубі колишнього цукрового заводу, відгукнулася відразу: багато принесла експонатів із своєї скарбниці. Їй цього не жаль, бо дотримується принципу: більше віддати – більше придбати. Із задоволенням ілюструє експонати, розповідає про їх виникнення, використання.
– Головне – люди повинні знати, що не можна втрачати минулого, бо сьогодення не житиме, – так часто говорять.
А ще майстриня вміє зачаровувати піснею. З її уст вона лине по-особливому, переплітаються тут і веселі нотки, й сумні, але найбільше заповнює її серце гордість за дітей, онуків, просто людей, за Україну. Таких би людей побільше, – відзначаю про себе і намагаюся вловити кожен її порух, слово, бо ця жінка – сплав добра, радості, впевненості. І, спілкуючись з нею, отримуєш велике задоволення.
… Берегиня, хранителька, майстриня – підбираю слова і все-таки: Добротворець.
Так, це вона – звичайна українська жінка зі своїм звичайним призначенням на землі. Хай сіється і колоситься, дозрівається і жнеться на Вашій життєвій ниві, Євдокіє Іванівно. З роси і води!
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член спілки журналістів України, лауреат премії ім. В. Думанського.
