Насильницька колективізація призвела до різкого падіння урожайності, перетворила селянина в покірного виконавця розпоряджень влади.
«Червоні мітли» посланців партії невблаганно вимітали селянські засіки. У жнива 1932 року держава відібрала хліб, вирощений не тільки на ланах колгоспів і радгоспів, але й на власній землі селян.
Під цинічним лозунгом «вилучення хлібних надлишків» екзекуційні бригади трусили садибу за садибою, селян розкуркулювали, кидали до в’язниці, виганяли із хат, били, штрафували. Десятки сіл, міст, колгоспів, які не здали хліб, було занесено на «чорну дошку» – люди не мали змоги купити ні одягу, ні взуття, ні будь-чого іншого. Планів хлібоздачі дотримувалися навіть тоді, коли з’явилися перші повідомлення про опухання від голоду.
У с. Вовчку один чоловік і дві жінки-колгоспниці забралися на дзвіницю і вдарили на сполох. Збіглися люди, оточили сільраду, вимагали нагодувати їх. Члени правління колгоспу і сільради розігнали натовп. Організаторів було затримано та засуджено «к разным срокам заключения».
Члени колгоспу ім. Вороши лова у с. Джулинці не вихо дили на роботу, мотивуючи це відсутністю продуктів харчування. На зібранні колгоспників з питання розбивки на бригади у с.Ставках люди заявили, що в поле не вийдуть, бо немає хліба.
Люди вмирали від голодної смерті. У них опухали ноги, набрякали, чорніли обличчя.
Діти не ходили до школи. Вони, як шпаки, накидалися на посіви гороху, визбируючи все, шукали щось їстівне на смітниках. У с. Михайлівці 3 липня було затримано дітей колгоспниці Бурлаки, які нарізали 4 кілограми колосків.
Жінка прибігла до сільради: «Ми голодуємо, я послала дітей нарізати колосків, щоб врятувати їх і не вмерти з голоду».
Архіви свідчать, що в українсь кому селі з 1932 року існу вали не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Приречені хлібороби з надією чекали врожаю, але сталінське керівництво позбавило їх тієї надії.
Голови колгоспів не поспішали розраховуватися з людьми, які, в свою чергу, переконавшись, що їх дурять і хліба вони не одержать, почали масово виходити з колгоспів. Тільки в с. Романівці у жнива подано 64 заяви. Хліб видавався не за вироблені трудодні, а на їдців.
У с. Красносілці, наприклад, П.Кйозенюк за вироблені 500 трудоднів мав би одержати 35 пудів зерна, з яких комісія примусила його «добровільно» здати 12 та через півдоби ще стільки ж. Колгосп - ник не встиг цього зробити, і за те, що «не розрахувався з державою», конфіскували все зерно, яке знайшли.
У багатьох селах затримували колгоспниць із вкраденим на току зерном, після чого конфісковували все майно.
Люди, знесилені злиднями і знущаннями, ходили мовчазні та опухлі. У дітей роздувалися животи, всихали ручки, ніжки. Слабкі втрачали розум, психічну рівновагу. У с.Тернівці повісився колгоспник Василь Серебрянський.
Зі слів його дружини – через тяжкі умови життя і відсутність продуктів харчування.
Люди вмирали від недоїдання і хвороб. Трупи лежали під тинами, на вулицях.
Із сіл Тростянецького, Піщанського, Джулинського, Тульчинського районів за десятки кілометрів, обдерті, брудні, змучені, ледве пересуваючи ноги, люди йшли, як на прощу, до Бершаді, сподіваючись дістати в гуральні хоч черпак браги, але поруч із смердючими чанами на них чатувала невмолима смерть.
Люди їли все підряд: викопували коріння, на ліщині і березі зривали бруньки, сушили і товкли в ступі, перемішували із подрібленими жолудями і пекли коржі. Ловили жаб, рибу, слимаків, черв’яків, вужів і гадюк. З Бершаді повідомляли про десятки жінок, які по пояс у воді бродили і збирали черепашки, про те, як люди розтягували облиті керосином кінські трупи.
Село не обминуло і найстрашніше – канібалізм – вживання людського м’яса.
Жертвами, в першу чергу, ставали діти: їх, довірливих, дорослі заманювали та убивали.
Були випадки, коли на такий страшний шлях ставали батьки. Розмови про людожерів ширилися майже по всіх українських селах і містах. Діти зникали без сліду. Людоїдство зареєстровано і в селах нашого району.
Представники влади розцінювали канібалізм як наслідок «куркульської провокації», давали йому політичну оцінку, адже для них це гинули нащадки «петлюрівців», «куркулів», «бандитів».
Смертність населення Бершадського та Джулинського районів у 1932-1933 роках склала 18,3 та 14,8 тисячі осіб.
Проти українського народу було скоєно страшний злочин – геноцид. У могилу зведено мільйони ні в чому неповинних людей.
Лариса ЮЩЕНКО, молодший науковий співробітник районного краєзнавчого музею.
