Так склалося в історії, що один і той же день – 22 січня – позначений двома важливими подіями. У 1918 році Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою. В універсалі було записано: «віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде велика єдина Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю». А наступного року у цей же день у Києві на площі перед собором Святої Софії було урочисто оголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. То було справді всенародним святом – на Володимирській вулиці перед площею було споруджено тріумфальну браму, її прибрали блакитними і жовтими стрічками, гербами всіх українських земель. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна».
Акт Злуки став конкретним втіленням споконвічної мрії українського народу про незалежну, соборну, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації.
Хоч проголошення Акту Злуки не зупинило наступу більшовицьких окупантів на Україну, проте ця подія стала знаковою для формування державницької свідомості українців.
Більшовики на території радянської України організували шалений терор і проти учасників тої події, проти тих, хто симпатизував їм. Пам’ять про незабутній день злуки попри усі заборони польської влади берегли і в Галичині. А найкраще зберегли в пам’яті той історичний день українці, яких доля занесла в далеке зарубіжжя, де вони мали можливість вільно дихати, послуговуватися рідною мовою, звертатись до уроків своєї неперекрученої історії.
Кроки до збереження в свідомості людей подій тепер уже далеких років початку ХХ століття робилися і в нашій країні.
І найбільшим виявом народної пам’яті, повернення до глибинних уроків історії стали січневі події 1990 року, коли, незважаючи на трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму, живий ланцюг національної єдності простягся від Києва до Львова. Той день також став історичним.
У кінці ХХ сторіччя незалежна Україна стрімко увійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання. Тож плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності Відродження Вітчизни – це єдність наших душ, воскресіння духовності, культури, мови. Пам’ятаймо, що Україна у нас одна.
