Але сьогодні наше село за соціальною структурою вже не те, яким було 17 років тому. Тоді при будинку культури діяли стоголосий хор, хор-ланка, хор ветеранів, хор хлопчиків. Велася неабияка спортивно-масова робота. А тепер? Якщо і робиться щось, то тільки в школі. В «пошані» нині дискотека і кафе…
На фермах утримувалися тисячі голів ВРХ, свиней, птиці. Нині, де була ферма №2, тільки бур’яни і бузина, одне лише місце залишилося.
Село залишає молодь, роз’їхалися по світу на заробітки. За останні роки ні один випускник П’ятківської загальноосвітньої школи не залишився в рідному селі – воно ніби овдовіло, занепало. Чому ж виїжджає молодь? Зустрівши якось двох випускниць нашої школи, які працювали на п’ятківських фермах, одна – свинаркою, друга – дояркою, обидві брали участь в художній самодіяльності, а потім виїхали за кордон, повів з ними про це мову. Прізвищ своїх просили не називати, але зізналися, що думками часто повертаються до села, де минуло дитинство і юність.
– Любимо ми його запашні луки, джерела, ставки, квітучі сади, привітність людей, – продовжували мої співрозмовниці. – А залишили рідне гніздо, щоб заробити на прожиття.
Чи про таку Україну ми мріяли?
Нещодавно відзначали ювілей знаної у селі жінки-трудівниці. Мене вразили слова, почуті від однієї з гостей. «Я, – сказала вона, – найщасливіша у світі: доживши до 50-річчя, маю чотири мами, на яких щодня молюся – Матір Божу, матір, яка мене народила, матір мого чоловіка і матір Україну, яку потрібно берегти, як зіницю ока». Гарні, мудрі слова. Вони часто згадуються мені тепер, коли нашій державі виповнюється сімнадцять.
Пригадую дні проголошення акта про Незалежність і референдуму, на якому за неї проголосували. Жодного разу не чув, щоб хтось пожалкував, що тоді проголосував «за». Однак усі стривожені іншим: як могло статися, що одні наші співвітчизники літають на своїх власних літаках відпочивати на Кіпр, Канари, а іншим важко навіть зібрати дітей до школи? Хтось за 17 років так розбагатів, що скуповує фабрики, заводи, а дехто не має за що купити хліба чи необхідних ліків. Чи про таку незалежність ми мріяли?
Господи, дай нам розум і волю збудувати державу, яка б не ходила з простягнутою рукою по всьому світу, у якій би вершили справу праведні закони. Кожний з нас має усвідомити, що Україна у нас одна. Отож не чинімо їй зла. Живімо задля неї, для її звеличення. Думаймо про ближнього свого, адже незалежність – це тоді, коли щасливий увесь народ, а не купка олігархів. Особисто я вірю в майбутнє нашої держави, збудуться-таки мрії про щасливе життя. Україна відродиться, і кожний зможе з гідністю сказати: «Я – українець!»
Мойсей ПОХИЛА,
громадський кореспондент.
с.
П’ятківка.
