Середня чисельність працюючих тут нині – 174. Випускають електромагнітні реле, які використовуються на електростанціях і підстанціях, теплові реле, а також деякі з побутових товарів, як от обігрівачі скла, електровентилятори на автомобілі, попит на які сезонний.
На склад, як колись, не працюють вже давно, бо на це потрібні кошти. Якщо і буває якийсь залишок продукції, то лише для того, щоб не допустити збоїв її поставок. Про запас не виготовляють ще й тому, що дуже важко передбачити чи буде на неї попит надалі.
Криза торкнулася цього підприємства ще наприкінці 2008 року – тоді дуже знизилися показники реалізації, а потім і виробництва. Тільки завдяки непопулярним заходам, зокрема скороченню робочого часу, а заодно і витрат на заробітну плату, вдалося втриматися на плаву, а вже у 2009 році почали навіть знову набирати обертів. В результаті середня заробітна плата зросла на 135-140 відсотків, у порівнянні з попереднім роком, і становить 1128 гривень. Хоч це менше, ніж по району, тим більше по Україні, а все ж ріст, який давався не так просто.
Отже, ніби щось і робилося. Тим більше, не допустили її заборгованості, не мали боргів ні по страхових внесках, ні по інших платежах. «Чистими», як тут висловлюються, намагалися бути не заради слави, а заради того, щоб мати можливість планувати роботу далі, орієнтуючись на наявні кошти, доводити працюючим графіки і норми робочих годин. На підприємстві розуміють, що для того, щоб заробітна плата була вищою, необхідно, насамперед, збільшувати обсяги виробництва продукції, її реалізації, і навіть працюють над новими її видами. Але і тут складність. Окремі ливарні форми, наприклад, доводиться замовляти за межами підприємства, а це додаткові затрати коштів, часу. Тож здебільшого покладаються на власні сили.
Але постають і інші проблеми. Наприклад, ціни на емальований провід, який купляють, зросли у півтора рази, а на свою продукцію підвищили їх тільки на десять відсотків. Хотілося б на більше, але конкуренти цього не дозволяють.
Можна було б взяти кредит на розширення виробництва, але це неможливо на таку суму, яка потрібна підприємству. Щоправда, є пропозиції інвесторів, які пропонують нові види продукції, технології. І це можна вважати ідеальним варіантом, але на заваді постає вже інша причина, яку аж ніяк не можна обминути. Так склалося, що 87 відсотків акцій електротехнічного заводу належать трьом акціонерам і без їх згоди аж ніяк не можна обійтися, зважившись на якісь зобов’язан - ня. Бо кому з них буде цікаво спостерігати, як колектив заводу працюватиме сам на себе. Щоправда, вони згодні вкладати гроші в обладнання, тобто піднімати активи підприємства, але при умові, щоб на цю суму випустити додаткову кількість акцій.
Нормальною була б і така ситуація, але непорозуміння виникло вже між самими акціонерами. Той з них, у кого 50 відсотків акцій, погоджується на це, а ті двоє, у яких 37 відсотків, – ні. Натомість пропонують, щоб їх у них викупили.
Така ситуація неабияк постає на заваді колективу, заважає заробляти гроші. Навіть, щоб провести збори акціонерів, потрібно, щоб у них взяли участь представники 60 відсотків акцій. А з’являється на них тільки акціонер з 50 відсотками, інші – ні. А як немає 60 відсотків – неможливо прийняти ніяке рішення. За три останніх роки так і не вдалося зібрати жодних таких зборів. Та на підприємстві і в цьому випадку вважають неетичним називати прізвища власників акцій, тим більше, що вони не місцеві. А от з тим, що колектив змушений терпіти неабиякі незручності через отаке їх ставлення, погоджуються.
Підраховано, що для того, щоб підприємство нормально запрацювало, потрібно вийти на реалізацію продукції хоча б на мільйон гривень, що цілком посильно колективу. Тоді і робочі місця по заробітній платі були б привабливішими, і місту було б вигідно. Ті з підприємств у нас, які у свій час не зуміли цього зробити, взагалі перестали існувати.
Та і це ще певною мірою можна зрозуміти. На додачу до всього ще й перевіряючих органів та інспекцій, у порівнянні з періодом, коли було до тисячі працюючих, не тільки не зменшилося, а збільшилося. Так, були і тоді штрафи за порушення, але тоді було з чого їх платити. Наприклад, за порушення вимог пожежної безпеки. Тепер же через дану інспекцію вимагають ще й проводити всі види продукції, що обходиться дуже дорого, та ще й потребує на узгодження чимало часу. От і починаються в самому зародку добрих справ для колективу проблеми.
Створено навіть інспекцію по техногенних катастрофах, представники якої ще більше дошкуляють, ніж їхні колеги з пожежної. Бо тепер вже, на їх вимогу, будівлі заводу повинні бути обстеженими спеціально ліцензованою організацією, а це ще від 20 до 40 тисяч гривень витрат. Ті з інспекторів, які здійснюють щорічний контроль за підприємством, теж, здається, «заробляють» актами і приписами на своє існування.
От і запитують на електротехнічному, чи є взагалі на їх підприємстві щось таке, що могло б сприяти виникненню, наприклад, техногенної катастрофи? Якщо нема, то за що тоді платити? Адже поки що навіть дивідендів не в змозі виплачувати, бо все вкладають у виробництво.
Цілий перелік вимог і в екологічної інспекції, до перевірки якої колектив якраз готувався. Якихось особливих викидів на підприємстві немає. Коли готувався цей матеріал, навіть мазуту для опалення ще не встигли привезти, але тут допускають, що і екологи «зароблятимуть», виписуючи штрафи, на своє існування. Здавалося б, виробництву, та ще й у такий непростий час, годилося б давати зелену вулицю, а в нас виходить з точністю до навпаки – хто везе, того ще й поганяють.
Помічник голови правління даного підприємства Д.С. Янчук тим часом змушений ламати голову над тим, якби хоча б раз зібрати разом основних власників акцій, то б можна було про щось домовитися. П’ятдесят їх відсотків у першого їх власника вже навіть перекупив інший, виходець з нашої місцевості, який, як ніхто до цього, повинен бути зацікавлений, щоб підприємство запрацювало краще. Він навіть згоден викупити їх решту, тільки пропонує трохи зачекати з коштами. На листопад цього року навіть було призначено чергові збори, на яких мало вирішуватися і це питання. Але вони знову не відбулися по тій же причині – неявки інших.
А інвестори, які згодні вкладати кошти у це підприємство, є. Не стримувати б тільки їх ініціативу.
На ЕТЗ, до речі, певною мірою розуміють і перевіряючих, з яких теж хтось щось може вимагати, але вважають, що оті перевіряючі мали б розуміти і проблеми з коштами у даному колективі.
Д. С. Янчук висловлюється, що він тепер вже навіть не керівник, а ніби пастух у даному колективі. А поводити себе йому доводиться досить виважено. Бо підприємство тепер, ніби живий організм, який може припинити своє існування через несприятливу ситуацію будь-якої миті.
Павло КУШПЕЛА.
