Ну ось хоч би взяти зустріч колишніх випускників Михайлівської школи. Вони зустрілися через 50 років після її закінчення. У всіх на обличчі радість, лунає сміх, спогади.
Вони заходять у малий зал будинку культури. І тут же їх увагу привертає стенд, на якому розміщені фотографії воїнів, що не повернулися з війни. Всі раптом стали серйозними. Розглядаючи фотографії, чую думки вголос: «Як же це добре, що є такий стенд! Це ж пам’ять, якій немає ціни».
Одна з випускниць, показуючи на фотографію, з сумом промовила: «А оце мій батько.
Коли я народилася, його вже не було серед живих». Вдумайтесь у ці страшні слова.
Вона виросла, стала мамою, бабусею, але так ні разу за все життя не звернулась до рідної людини зі словом «тату». Вона не зазнала батьківської ласки, не відчула дотику гарячих, сильних, твердих і водночас таких лагідних батьківських рук.
Вона взагалі не знає, та вже і не дізнається, що таке батько в сім’ї.
А скільки ж таких дітей залишилось тоді! У нас у селі ще й зараз живуть люди, уже сивочолі, старенькі, а дехто й взагалі пішов із життя, але їх ровесники так називають: Мішка Дарчин; Толюнчик, Насташка, Явдонька Ольчині; Марушка, Володько, Андрій Настині і так далі.
Чому їх так називають? Та тому, що ніхто з ровесників не пам’ятає їх батьків живими.
Оті Дарка, Олька, Настя були для них і мамами, і татами.
Якось діти однієї із шкіл, що під Яссами, звернулись листом до учнів нашої школи допомогти їм знайти рідних воїна, прізвище якого занесено до списку на братській могилі біля їхньої школи. А він виявився тоді живим! Це Семен Чабан (він жив на краю села). Г.А. Шикір, тоді завуч з позакласної роботи, разом із групою учнів ходили до нього, щоб прочитати цього листа.
Він, згадуючи і розповідаючи дітям про все, що з ним тоді відбулось, плакав. А його, скаліченого, медсестра з шпиталю до райцентру тоді привезла поїздами, а з Бершаді зимою, пішки на санчатах – у Михайлівку.
Їй дано було наказ: «Якщо рідні його такого не приймуть – привезти назад у шпиталь».
Навіть потім, коли він уже працював сторожем біля садка, сяде, було, на траву, засукає штанини вище колін і видушує з маленьких ранок, що гноїлись на ногах, дрібні, як пшоно, осколки.
Був час, коли учні нашої школи до Дня Перемоги виготовили маленькі червоні зірочки і приклеїли на плоті біля хвіртки того подвір’я, куди не повернувся воїн. Тих зірочок було дуже багато. По одній, по дві, а то й по три разом.
Я родом із Дніпропетровщини, тому й гадки на мала, що так багато людей тоді загинуло.
Майже в кожне подвір’я хтось та не повернувся.
А це ж переважно молоді, повні сили й енергії люди. Це ж увесь цвіт села тоді був знищений. Їм би жити, творити… Якось я йшла на роботу. Попереду біг мій син, тоді ще дошкільня. Він рахував кожну зірочку, радісно і голосно вигукував кожну нову цифру (щойно навчився рахувати).
А в моїй свідомості почуте відгукувалось страшним болем.
Це ж не зірочка, а життя, людина! Я думала над тим, куди першою прийшла ця страшна звістка. У цей дім, чи через дорогу – в цей? Чи в обидва разом? У моїй пам’яті оживали картини того далекого минулого. А так було скрізь. Коли рідні, довідавшись про цю страшну звістку, з криком вибігали з хати у розпачі, заломлюючи руки, не знали, що робити, куди йти, що кому говорити. Сусіди, почувши і знаючи вже, що все це значить, мовчки повільно, немов тіні, йшли сюди.
Хто зупинився на дорозі і стояв купкою, хто, дійшовши до плота і спершись на нього ліктями, тут зупинився. Хто йшов на подвір’я. І кожен думав про одне: «Сьогодні ця страшна звістка прийшла сюди. А завтра куди? До неї, чи до неї, чи до мене, чи до всіх разом?». Ті зірочки залишались дуже довго. Їх ніхто не чіпав. Бо це була пам’ять. Аж поки вони від сонця, вітру, дощу, снігу не вицвіли, не зруйнувались остаточно...
Катерина МІШКОВА (КУЩИНСЬКА), с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
