За цей час Михайло Федорович здобув великий авторитет і повагу не тільки серед працівників колективу, а й серед мешканців міста, району.
До нього звертаються по допомогу вчителі, учні, жителі райцентру. З кожним він завжди знайде спільну мову, проконсультує. До нього приносять прилади або речі, які не приймає вже жодна майстерня, а він їх ремонтує. Знає і вміє виточити необхідну деталь на токарному верстаті, перемотає електродвигун та відремонтує будь-яке електрообладнання, виконає столярні та слюсарні роботи, також він прекрасний муляр та пічник. Я навіть не знаю, якими навиками і якою робітничою професією не володіє Михайло Федорович. Він нагадує мені героя з кінофільму "Москва сльозам не вірить" – Жору, який працював у науково-дослідному інституті, і якому завдячували своїми досягненнями кандидати та доктори наук. Так і Михайлу Федоровичу дякують учні та працівники школи. Інколи ми його називаємо нашим "професором", "академіком". Ця людина для нас є справжнім скарбом. Особливо в нинішній час, коли для придбання та ремонту обладнання шкільних приміщень майже зовсім не виділяють кошти. А розум та "золоті руки" Михайла Федоровича продовжують "життя" цього обладнання, терміни якого вже вийшли давно.
За його "золоті руки" йому неодноразово пропонували перейти на інше місце роботи і з більшою заробітною платою, але він залишився у своїй рідній школі. Тут працювала його дружина Галина Євдокимівна, яка нині на заслуженому відпочинку, а в школі працює їхня донька Віра Михайлівна.
Михайло Федорович вже неодноразово сам збирався на заслужений відпочинок.
Разом з дружиною виростили й виховали доньку та сина, одружили їх, дочекалися трьох онуків. Звичайно, вдома по господарству є багато роботи, але такі працівники як Михайло Федорович завжди потрібні в будь-якому колективі.
Григорій ПОГОНЧИК,
громадський кореспондент.
м.
Бершадь.
