ЦЕ ДОЛЕЮ НАЗИВАЄТЬСЯ

Так склалося, що протягом багатьох років мені пощастило більше спілкуватися з Олександром Львовичем, але й інших членів дружної родини добре знаю. Правда, лише недавно дізнався, що в Жорницьких зійшлося докупи аж три солідних ювілеї. Спочатку відзначила пам’ятну дату Лідія Семенівна, без якої важко уявити історію нашої райлікарні. Це людина, покликанням якої було лікувати інших, це високий професіонал, лікар від Бога. Втім, скільки б не знайшов гарних слів, їх буде мало, щоб оцінити багаторічну працю цієї скромної жінки. Власне, не просто працю, а трудовий і професійний подвиг, що вміщує в собі роки щоденної праці на посаді завідувачки терапевтичного відділення районної лікарні. Ні разу вона не порушила клятви Гіппократа, та й зараз не відмовляє людям, які звертаються до неї за порадою чи консультацією.
Її девізом було і залишається: завжди іти на допомогу людям, іти з відкритим серцем.
І шлях цей від серця до серця освітлений її щирим прагненням допомагати людям.
… Коли зустрічаються двоє, щоб поєднати свої серця, то в цьому є, звичайно, частка випадковості. Але те, що рівно п’ятдесят років тому випускник Білоцерківського сільськогосподарського інституту Олександр та випускниця Саратовського медінституту Лідія створили сім’ю, була закономірність. З’єдналися не тільки два серця, зігріті любов’ю. Життя і роки довели: це те, що називається долею. І її не обминеш, не зміниш. Олександр Львович – це ціла епоха в історії ветеринарної служби в районі, про нього не раз писалося в пресі, його досвід став надбанням всієї країни. Кандидат наук, автор монографій та книг, він протягом усього активного життя органічно поєднує основну роботу з науково-дослідницькою. Продовжує її і зараз, очолюючи науково-виробничу фірму «Віта + Вікторія». Він ніколи не був кабінетним вченим, а завжди поєднував науку з практикою. Знаю його і як автора цікавих спогадів про своїх сучасників. Деякі з них надруковані в пресі. Хотілося б усе це прочитати і в окремій книзі.
Відкрию секрет: Олександр Львович теж хоче створити незвичну для себе книгу спогадів під умовною назвою «З ярмарку». Адже життя дарувало стільки цікавих зустрічей з гарними людьми. То чому ж О.Л. Жорницькому, який, крім усього, наділений неабияким талантом публіциста, не описати це? Пригадую, років п'ятнадцять тому, мені доводилося готувати до друку його надзвичайно цікаві нотатки про перебування в Америці. Та й пізніше працював з ним. До речі, чудовий нарис про голову серединського колгоспу Федора Кавуна він дозволив використати у моїй книжці про це село. Власне кажучи, працювати з ним як з автором не тільки приємно, а й корисно. Бо завжди дізнаєшся чимало нового і цікавого, відчуваєш мудрість і доброзичливість. Услід за дружиною він теж відзначає солідний ювілей. І так склалося, що він майже збігся із золотим весіллям подружжя. То ж як у ці дні не пригадати золоті сторінки спільного життя. А найкращими з них стали сини – Михайло та Леонід. Обидва теж опанували професію лікаря, вже чимало років виконують своє високе покликання, бачачи перед собою приклад батька та матері. До речі, молодший Леонід разом із сім’єю живе в Америці, там йому держава надала вищу лікарську категорію, а це вдається не кожному нашому медику-співвітчизникові.
Підростають троє онуків.
Владислав студіює право в Києві, Олексій вчиться на лікаря в США. Найменша Фелісія – п’ятикласниця американської школи, вільно володіє англійською, українською та російською мовами. Має неабиякий хист до малювання – надіслала днями дідусеві та бабусі власноруч оформлене вітання.
… Про подвижницьку діяльність цієї родини хотілося б написати більше, однак газетні рамки не дозволяють це зробити. Думаю, що не тільки рідні, а й друзі, колеги, земляки знайдуть можливість і найкращі слова, щоб привітати славну родину Жорницьких з кількома ювілеями одразу. Хай щедриться вам, дітям і внукам на все найкраще в житті, здоров’я, довголіття і всіляких гараздів. З роси і води!
Федір ШЕВЧУК.
м. Бершадь.
На знімку: подружжя Жорницьких із синами Леонідом (зліва) та Михайлом (1981 рік).
Фото із сімейного архіву.