…Життєвий шлях П. А. Сугака розпочався шістдесят років тому у селі Флорино, яке здавна притулилося до Бершаді, тож не дивно, що після закінчення Зеленогайської початкової школи хлопець навчався далі у райцентрівській школі № 1. Щоденно ішов до школи мимо автопарку, з території якого вирушали в рейси автомобілі та автобуси (тоді автотранспортне підприємство було об’єднаним). І звичайно ж, це вплинуло на вибір майбутньої професії. Любов до техніки привела його на механічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, після закінчення якого влився в колектив одного з найкращих підприємств району – райсільгосптехніки. Працював спочатку інженером-механіком автотранспортного підприємства, а після служби у війську – старшим інженером, заступником керуючого.
Та найдовше – вісімнадцять років – пропрацював Петро Андрійович на посаді директора комбінату хлібопродуктів. Саме це були роки найвищого розквіту підприємства. Як згадує він зараз, працювати було важко, але разом з тим і цікаво. Далі була робота в райагробуді. І не вина Сугака в тому, що в країні змінилася ситуація, і не в кращий бік. А проблем і власних вистачало. Адже пережив свого часу у житті велику трагедію – загинула в дорожньо-транспортній пригоді його люба дружина Тетяна Тимофіївна. Тоді, у 1989 році, залишився сам із двома доньками. Старшій Аллі було десять років, а Людмилі – лише два роки і десять місяців. Йому самому довелося ставити дівчаток на ноги. І нині батько може гордитися своїми дітьми. Алла після закінчення університету працює бухгалтером у міській податковій інспекції у Вінниці. Внук Петра Андрійовича – Іванко – вже третьокласник. Людмила ж закінчує навчання в Інституті міжнародних відносин при Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка, через кілька днів захищатиме магістерську роботу. Хоч П. А. Сугак вважає, що дітей потрібно не стільки виховувати, а просто ростити і плекати, особистим прикладом він показав, що батьківська любов здатна творити чудеса. Тож недаремно у число своїх найвищих здобутків у житті він відніс те, що зумів виростити двох чудових дітей, дати їм освіту, і попри все, прищепити найкращі людські риси.
… Новий етап у житті Петра Андрійовича розпочався кілька років тому, коли його обрали депутатом районної ради. Власне кажучи, йому і раніше виявляли таке довір’я.
Та цього разу входження до депутатського корпусу було особливим, адже на народних обранців покладалася особлива відповідальність. І напевно, є велика закономірність у тому, що цілком несподівано для нього на першій сесії райради Петра Андрійовича обрали заступником голови. Це стало ще одним підтвердженням того, що авторитет Сугака в районі незаперечний. Людям імпонує його розсудливість, мудрість, намагання допомогти усім, хто до нього звертається, прагнення вникати у кожну дрібницю. Хоча в роботі з людьми дрібниць не буває.
Тож з великою увагою вислуховує кожного, хто до нього звертається – чи приходячи на прийом, чи безпосередньо. Життєвим кредо Петра Андрійовича є дуже простий, але змістовний вислів «Не люди для мене, а я для людей». І цього правила намагається дотримуватися неухильно. Найвищою оцінкою цієї діяльності є щире спасибі від багатьох людей. Вислуховуючи людину, він виходить з того, що кожен, хто звертається, є неповторною індивідуальністю, зі своїми звичками, характером, проблемами.
Посада заступника голови райради вимагає не просто щоденно перебувати серед людей, а й вміння з ними працювати (йому цього не позичати), спільно розв’язувати проблеми. У районі нема жодного населеного пункту, в якому не побував заступник голови райради. І звичайно ж, він знає, що робиться у школах, дитсадках, медпунктах… Буваючи у школах, не просто переймається станом приміщень, рівнем навчання і виховання дітей. Йому цікаво поспілкуватися із старшо - класниками. Чому саме з ними? Бо це те покоління, якому судилося через кілька років влитися в ряди будівничих нашої країни. Вони ще не дорослі, але вже й не діти. Які вони, як вони дивляться на світ, чим відрізняються від своїх ровесників попередніх років. Петро Андрійович звернув увагу на те, що нинішні школярі більш відверті, не сковані, з ними легко вести розмову. Однак хотілося б, щоб у них було більше оптимізму і патріотизму. Адже вони теж бачать, що робиться в країні, і якщо це не додає оптимізму дорослим, то що ж тоді говорити про дітей?
Як правило, сільські діти не виявляють бажання залишатися в селі. На з а п и т а н н я , чому, вони ледь не хором відповідають, що їх тут ніщо хороше не чекає.
На думку Петра Андрійовича, все це – теж наслідок непродуманих реформ в сільському господарстві. У багатьох селах знищено твар и н н и ц т в о , люди не мають роботи. І було б аморальним агітувати молодь за те, щоб залишалася в селі. Очевидно, варто на державному рівні продуманіше будувати політику щодо села. А тим часом щороку зменшується кількість дітей у сільських школах… …Знаючи Петра Андрійовича багато років, я хотів би відзначити ще одну особливість цієї невтомної людини.
Він належить до тих, кого називають інтелектуалами.
Жодного дня не може прожити без читання книг, газет, журналів. Парадоксально, але й зараз він час від часу звертається до книг з вищої математики, фізики (розвивають логічне мислення). А ще любить історичну літературу. Взагалі, читає дуже багато. Вважає, що вчитися потрібно постійно, а читання підтримує у належній інтелектуальній формі. Тож з ним цікаво спілкуватися на будьяку тему, хай то буде архітектура чи музика.
…Коли я запитав Петра Андрійовича, що йому найбільше не подобається у людях, то він відповів, що болю завдають ті, які зраджують.
Довелося і йому відчути на собі зраду тих, кому щиро довіряв. Але, на щастя, йому більше щастить на хороших людей.
Знаючи, що у його житті передбачається солідний ювілей, я запитав Петра Андрійовича, що б він побажав своїм землякам з висоти своїх прожитих літ.
– Багато хотілося б сказати людям. І це я роблю при кожній нагоді. Але саме зараз хотів би побажати, щоб усі ми пройнялися почуттям того, що всі ми – українці, щоб дорожили цим. Щоб були дружніми, згуртованими, пройнялися спільною метою. Завжди об’єднували людей різні біди і нещастя. І невже маємо чекати, якогось лиха, щоб воно нас згуртувало? Хай об’єднує усіх велике прагнення створити багату і прекрасну країну – Україну!
А Петру Андрійовичу побажаємо подальших успіхів у його нелегкій праці, всіляких гараздів у житті. Залишайтеся таким, яким Ви є. З роси і води!
Федір ШЕВЧУК
