– А я, мабуть, народилася під такою зіркою, щоб весь час брати на свої плечі по суті чоловічу ношу,– одразу ж обізвалася вона, як тільки мова зайшла на дану тему.
Зважаючи на її неспокійну вдачу, непосидючий характер, у Красносільській школі, у старші класи якої добиралася з рідної їй Хмарівки, дехто пам’ятає її ще й досі. Як можна не пам’ятати, коли постійно була серед тих дівчат, які запросто вміли захистити себе у будь-якій ситуації. Кажуть, що ця риса у її характері домінує і понині.
То вже після закінчення Уманського аграрного університету здобула фах агронома і навіть встигла набути певного досвіду роботи у сільськогосподарському виробництві. Якби на такого талановитого наставника, яким у свій час став для неї В.М. Кавун, їй пощастило з самого початку, коли здобула свою першу професію – товарознавця, чого доброго по-іншому могла б скластись її доля. А так, після закінчення Вінницького кооперативного технікуму, дванадцять років була завідуючою побуткомбінатом у Шляховій. Потім змушена була закінчити ще й Київський технікум побутового обслуговування, здобувши ще одну професію – бухгалтера.
Створення у 2002 році селянсько-фермерського господарства теж її ініціатива.
Хоч зізнається, що після побуткомбінату, якого не стало не з її вини, призвичаюватися, та ще й без техніки, було дуже важко. На земельні паї тоді виходили навіть із звичайнісінькими граблями. І все ж згодом про новостворене СФГ «Людмила» – так назвали його у честь донечки, яка саме стала студенткою Харківського юридичного університету, знало вже все село.
Як би там не доводилося, а з кожним роком вдавалося поповнювати арсенал техніки.
Нового трактора придбала за сприяння асоціації фермерів. На сьогодні вже мають повний її набір, навіть комбайна, і стали практично ні від кого вже незалежними.
Біля техніки – і в господарстві, і в полі, зазвичай господарюють її чоловік Володимир, який до цього працював водієм, та його брат Віктор.
Особисто ж їй доводиться бути і агрономом, і технологом, а коли наступає пора реалізовувати вирощене, знадобилися набуті знання товарознавця та бухгалтера. Хоч коли навчалася в школі, то мріяла стати вчителькою.
Непоганих урожаїв – соя торік видала по 30 центнерів з гектара, соняшник – по 40, домагається, насамперед, завдяки тому, що іще з студентської лави не пориває зв’язків з науковцями з Умані, працює із спеціальною літературою. Щоб найефективніше використовувати мінеральні добрива, зразки грунтів з полів возила на агрохімічний аналіз особисто.
Тепер вже, зізнається Олександра Яківна, дошкуляє не настільки саме сільське господарство, як ота не завжди зрозуміла політика щодо його ведення. Адже насіння, засоби хімізації, пальне, запасні частини доводиться купляти втридорога, а якою буде ціна на вироблювану продукцію не знає ніхто. Як у такому випадку можна щось планувати, вибудовувати власну економіку? Причому, фермери теж тільки за те, щоб хліб був найдешевшим. От тільки як цього домогтися, коли затрати на його виробництво он які через оті ціни.
Щодо приказки «Око завидюще, руки загребущі» – так іноді кажуть про декого з «нових українців», які встигли збагатитися, то Олександра Яківна запевняє, що ці слова не про фермерів. Бо розбагатіти біля землі, працюючи самому, кажуть, це ще нікому не вдалося. Хіба тільки вижити. А для цього треба вміти ще й працювати з людьми, як слід розраховуватися за орендовану землю, що їй сповна вдається.
Своєрідною школою для неї є, за її словами, дослідні ділянки на джулинських полях, на які часто навідується. А щодо ставлення до сільського населення, серед якого вже навіть, незважаючи на безробіття, важко буває найняти тракториста, то на її думку ми вже зайшли настільки далеко, що вже і не розбереш, хто винен у цьому. Зрушити дану проблему з місця, на її думку, можливо лише зацікавивши сільських трудівників матеріально. Головне братися хоч щось робити, тоді проблеми іноді вирішуються самі собою. Не так ще давно, навела вона приклад, іще допомагала дочці, як та була студенткою, а тепер вже фермерське господарство під її юридичною опікою, без чого тепер теж важко обходитися.
Найголовніше у житті для О.Я. Бойко – сім’я, в тому числі дочка і зять, онук. Адже заради дітей усі ми й живемо.
В цілому складається враження, що якби Олександра Яківна навіть працювала в школі, її організаторські здібності знадобилися б і там.
Завтра рідні і друзі вітатимуть її із золотим ювілеєм.
Тож побажаймо і ми, щоб і в наступні роки вона була такою ж беручкою до всього та невтомною у всіх своїх починаннях.
Павло КУШПЕЛА
