– Це в мене, мабуть, від батька, який теж за словом не ліз у кишеню, – посміхаючись, каже П.П. Похила.
У сім’ї батьків, які проживали у П’ятківці, виховувалося троє дітей – Мойсей, Прокіп і Ганна, якої, на жаль, вже немає в живих.
Прокіп Павлович з теплотою і приємністю пригадує шкільні роки, вчителів П’ятківської школи, особливо М.О. Рогачевську, яка викладала російську мову і літературу. Марія Олександрівна, за його словами, – вчителька від Бога, вона давала гарні знання, вміло навчала і виховувала учнів, знаходячи ключ до серця кожної дитини. До речі, П.П. Похила вже п’ять разів через кожні десять років організовував зустрічі однокласників з приводу ювілейних річниць закінчення школи.
Здобувши середню освіту в своєму рідному селі, Прокіп пробував поступати до Білоцерківського сільськогосподарського інституту, однак його не зарахували. Навчався в гірничому профтехучилищі на Донбасі, працював електрослюсарем на шахті «Південна» тресту «Дзержинськвугілля», а потім більше року – у забої. Відслуживши три роки в ракетних військах, мав працювати майстром виробничого навчання в ПТУ, в якому сам навчався. Але змужнілого, загартованого юнака, який після служби в армії приїхав додому в П’ятківку, обрали секретарем комсомольської організації колгоспу «Комунар» і призначили інструктором по спорту.
Господарство на той час очолював досвідчений і шановний М.С. Шеремета, потім – А.А. Лопатко.
Енергійного, ініціативного П.П. Похилу помітили і висунули на посаду голови ра йонного комітету по фізкультурі і спорту. Прокіп Павлович одночасно викладав фізичне виховання в медичному училищі. Брав участь у будівництві спортзалу, гуртожитку, посадці дерев. Він і досі добрими словами згадує тодішнього директора медучилища І.В. Ганського.
У цей період П.П. Похила заочно закінчив факультет фізичного виховання Вінницького педагогічного університету, одружився, отримав житло у райцентрі. Здавалося б, життя увійшло у звичне русло. Але ніхто не знає наперед, як складеться доля. За рекомендацією тодішнього першого секретаря райкому партії В.Ф. Темного Прокопа Павловича обирають секретарем парткому, заступником голови колгоспу в Бирлівці.
Він пройшов шестимісячні курси, отримав диплом молодшого агронома, працював з людьми. Йому добре запам’яталося, як урочисто і всенародно відзначали 30-річ чя Великої Перемоги. У Бирлівці на той час було 198 ветеранів Великої Вітчизняної війни, кожного з них преміювали.
А 10 травня 1975 року – ще одна точка відліку у житті П.П. Похили: у перукарні він втратив свідомість. Отямився в лікарні, коли лікарі розшифровували кардіограму – обширний інфаркт міокарда. Це позначилося на здоров’ї Прокопа Павловича, і його незабаром призначили вчителем допризовної підготовки і фізичного виховання другої міської школи, де він пропрацював два десятиліття. П.П. Похила велику увагу приділяв військово-патріотичному вихованню молоді, тож за ці роки понад 30 його вихованців стали офіцерами. «Було таке, – каже, – що одного року шість випускників школи поступили у військові училища».
Потім він ще кілька років до пенсії пропрацював у міській школі №3.
Нині Прокіп Павлович має більше вільного часу, тож займається пасікою, співає в хорі ветеранів міста, опікується проблемами дітей війни, бере активну участь у пропаганді здорового способу життя. До речі, він часто допомагає організовувати і проводити різні спортивні змагання, охоче допомагає у придбанні призів для переможців і призерів.
А ще П.П. Похила виступає на сторінках районної газети, з якою співпрацює багато років. До речі, він разом з братом Мойсеєм Павловичем видав книгу-літопис про рідне село – «П’ятківка: події і долі».
У Прокопа Павловича гарна сім’я – разом з дружиною Надією Василівною виховали сина і дочку, мають двох онуків.
– Найкраще у житті – це діти, – щиро каже П.П. Похила. – Ми вклали в них серце і душу. Син Юрій закінчив Горьківське зенітно-ракетне училище, кандидат у майстри спорту по боротьбі, активно займається спортом. Нині він приватний підприємець.
Донька Таня, економіст за фахом, проживає з сім’єю в Дніпропетровську. Один із внуків, Юрин син Дімка, вже студент.
Варто сказати про те, що Прокіп Павлович дуже шанував і поважав своїх батьків, часто згадує їх. Жалкує, що не відсвяткували їм золоте весілля (тато був важко хворий).
Він казав синові: «Життя пройшло, наче батіжком три рази цвьохнув».
Днями Прокіп Павлович відзначатиме свій гарний ювілей. Звісно, збереться широке коло рідних, друзів, знайомих, будуть віншування, до яких і ми приєднуємося.
Точно знаю, що неодноразово звучатиме і афористична фраза самого ювіляра: «Щоб ми жили, зустрічалися і завжди були людьми».
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ
