На знімку: Володимир Петрович Сидоренко (зліва) разом з головою районної ради ветеранів Володимиром Максимовичем Крамаром (справа) під час відвідування у Баланівці ветерана, учасника бойових дій, інваліда війни І групи Пилипа Харитоновича Татусяка.
Народився він на Поліссі у звичайній селянській родині, де було аж дев’ятеро дітей. Володимир за рахунком – п’ятий. Усі вижили. Бо ж була своя корівка, пасіка. Всі діти змалку привчалися до праці, з ранніх літ розуміли, що це – основа всього.
Його дитинство припало на період окупації, пригадує, як ледь не загинув, коли у двір зайшли німці. Тоді матері довелося навіть ставати перед ними на коліна, аби врятувати зграйку дітей, які сиділи на печі… А після війни – навчання в школі. І хоч як важко було (тоді ще й платили за навчання – 150 карбованців у рік), хлопець її закінчив, пішов в армію, де відслужив три з половиною роки.
У званні єфрейтора повернувся додому, вступив до сільськогосподарського технікуму.
Здобувши фах агронома, трудився у Бердичівському районі. А коли закінчив ще й Житомирський сільгоспінститут, вирішив, що краще зможе реалізувати себе у професії не на Поліссі, а на Поділлі, де більше простору для хліборобів. А Вінницька область вже тоді славилася високими врожаями, сюди їхали за досвідом, про кращі господарства писали в пресі. Це був регіон високої культури землеробства. На той час – 1972 рік – Володимир уже мав сім’ю, дітей, але наважився зірватися з рідного Полісся і вирушити на Поділля… Нині, через сорок років, іноді запитує себе, хто він – поліщук чи подолянин? Мабуть, швидше всього подолянин, бо вже давно позбувся специфічної поліської говірки, а найголовніше – вкоренився тут міцно і надійно. Для нього його селом стала П’ятківка, де він пройшов таку школу, подібної якій не було ніде, – школу Василя Яковича Гонтарука, легендарного голови колгоспу і неординарної людини.
Спочатку працював головним агрономом, а потім секретарем парткому і заступником голови. Його відзначали сумлінність і відданість справі, як і на всіх інших роботах, на які потрапляв волею долі.
Володимир Петрович, можна сказати, людина універсальна. Життя складалося так, що доводилося змінювати рід занять, та все ж намагався не просто глибоко вникати у ту чи іншу справу, а й робити її на совість. Головний агроном по кормовиробництву управління сільського господарства, деякий час трудився на міжколгоспному комбікормовому заводі, в райкомунлісі… Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, відчув, що має ще достатньо енергії для того, щоб більше зробити для людей. Тож долучився до діяльності районної ради ветеранів та праці, очолив спілку інвалідів війни і Збройних Сил. Нині ще й обов’язки відповідального секретаря районної ветеранської організації виконує. За все це і зарплату одержує – аж... 200 гривень. Утім, виручає, як кажуть, ентузіазм. Разом із головою організації ветеранів Володимиром Крамарем намагаються робити все, що можуть, для людей їхньої категорії у кожній територіальній громаді. Тож доводиться ходити і по владних кабінетах, різних організаціях, просити сприяння у турботі про ветеранів. Налагоджено хороші стосунки із сільськими радами, первинними ветеранськими організаціями. При потребі люди приходять і в кімнату, розміщену на першому поверсі приміщення управління агропромислового розвитку. Хоч тут трохи тіснувато, та зустрічають відвідувачів із відкритими серцями, вникають у проблеми, допомагають їх вирішувати. Не обходять увагою жодної людини, адже відмінно налагоджено облік. Не забувають про ювілеї та пам’ятні дати, вітають ветеранів особисто і через пресу. На перший погляд, просто, але на це потрібно багато часу і зусиль. І не кожен зміг би і схотів займатися такими клопотами.
Володимир Петрович при всій своїй активності і публічності людина скромна, навіть небагатослівна. Все, що він говорить, продумане і виважене. Тож усіх Вам гараздів, шановний ветеране, здоров’я і благополуччя ще на довгі роки!
Федір ШЕВЧУК
