Як же потрапила гордовита дівчина з Волині до нас, у район колишнього Бершадського цукрокомбінату?
Усміхається і вже вкотре переповідає свою історію. Приїхала на весілля до подружки і … несподівано зловила зацікавлений погляд карих очей, відігнала думки, а згодом знову той блискавичний погляд, і все ніби в кіно: танець, розмова і гадане-негадане: – Виходь за мене заміж.
За логікою, мала б відмовитися чи подумати якийсь час, але зопалу випалила: – Добре!
Навіть і донині не може зрозуміти, чому так швидко змінила свою дівочу долю на жіночу. І пішло-поїхало. Музики вибивали свою одвічну весільну програму, підбори не мали рятунку в тій веселій круговерті, а вона потопала в щасті… Питання не стояло, де жити. Михайло Андрійович привіз її в батьківську хату.
Були непорозуміння, труднощі, але не розпач, як розповідає. Пам’ятала материнську науку про те, що з кожної ситуації можна вийти з гідністю. Головне: поруч був її Михайло Андрійович, вірний, працьовитий, небагатослівний.
Мабуть, це ті кити, на яких тримається її благополуччя.
Та воно не тільки тримається, а й розростається. Тут, у Бершаді, з Андрійовичем побудувала будинок, одружила сина, а що до дерев, то їх посадила багатобагато. І коли весна торкається землі, її деревця сором’язливо кутаються в білопінну фату. І щось у цьому є символічне, чисте. Милується жінка, радіє, бо цвіт – це щедрість, достаток, краса.
… Її робочий день починається рано, коли ще тиша тримає довкілля. Жінка обходить свою господу, зазирає в записник замовлень, підбирає меню, робить розрахунки… А коли з’являється вільна хвилинка, розгортає свою кулінарну книгу, як образно зове її. Та, власне, вона складається із вирваних клаптиків паперу, із вирізок і наспіх записаних рецептів. Поновлює в пам’яті, фантазує, експериментує. Тому-то в її «Світанок» із задоволенням йдуть люди. Тут вони смакуватимуть українськими пампушками з часниковим соусом, грузинськими ченахами, м’ясом по-гуцульськи і різноюрізною всячиною, присмак якої ще довго пам’ятатимуть. А крім того, у кафе панує затишок, культура обслуговування. Тут добре почувають себе і ті, що шлюб беруть, і ті, що мають ще брати, або й просто, як кажуть, відвести душу з друзями.
Дивує і майстерність сервірування столу: тут і бутафорні чудернацькі поросята, і різноманіття їстівного квіткового плеса.
В хід іде й морква, цибуля, горошок, петрушка, кріп. Ніби то й просто, але з фантазією, смаком. Інакше вона не може, не вміє, бо є потреба бачити в усьому красу.
Не кожен господар такого закладу може відзначитися щирістю. А вона, Марія Ярославівна, може. Якщо когось із відвідувачів зацікавить якийсь рецепт, то із задоволенням до дрібниць розкаже, поділиться, та ще й радіє з того, а мотивує тим, якщо більше віддати, то більше прибуде. А їй прибуває: людська шана, повага, добро. І радіє жінка, що у її житті є осінні, зимові, весняні, літні світанки… В них вона господиня.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член Національної спілки журналістів України, вчителька
