Під час зустрічі напередодні 85-річчя, яке вона відзначила днями, їй, як це властиво людям такого віку, хотілося розповісти абсолютно все про своє життя.
Бо і насправді було воно, як і у багатьох її ровесників тієї пори, непростим. З неабияким болем пригадала, як її мати бігла за машиною, якою евакуювали брата Олександри, аж поки не впала знесиленою на шляху. Та доля змилостивилася, і після повернення з війни його направили ще і в школу міліції. Саме він запропонував, щоб і Олександра пішла вчитися.
Але складною була та пора. Коли позаду вже була перша чверть у плодоягідному технікумі, батько заявив: якщо зуміє «витягнути» на стипендію – нехай вчиться далі, а якщо ні, то нехай їде з ним на Донбас, може, хоч у школу фабричнозаводського навчання влаштується.
Що залишалось робити? Хоч мала тільки одну четвірку, решту – п’ятірки, подалася з батьком. Проте, коли завітали якось у їдальню і побачили, що у тарілці супу плаває тільки один капустяний листок, батько, зорієнтувавшись, почав діяти по-іншому. Їдь, мовляв, додому, поки ще є гроші, а пізніше, щоб не загинути від голоду, якось вирветься сам.
Мама аж злякалася, коли повернулася у свою Стратіївку.
Сестра її тоді працювала вже на одній із фабрик у Львові. Щоб вижити, довелося їхати з батьком до неї. Один тільки Бог знає, згадувала Олександра Андріївна, як тоді вижили у цьому місті. Але у 1947 році таки вступила у кооперативний технікум.
Коли по закінченню навчання направили на роботу в один із районів Львівщини, категорично проти був чоловік – на ту пору була вже заміжньою. Траплялося, бандити тоді ще палили машини з товаром, а хтось же мав за нього відповідати. Перенаправили на Вінниччину, аж поки не опинилася в Бершаді.
Першою була посада статиста. Але оскільки її робочий стіл був поряд із столом начальника планового відділу, освоїла ще кілька професій. Тому, хто б не пішов у відпустку, підміняла на робочому місці всіх. Вибірка фондів, замовлень – все було на її плечах. Київ, Одеса, як і інші міста, фабрики, заводи, звідкіля відправляла товар – до цього вже було їй не звикати. А коли виїжджали на ленінські п’ятниці у села – була ще і громадська робота, іноді добиралися по бездоріжжю навіть пішки. А ще ж потрібно було вміти поїхати на залізничні станції, «домовитися», щоб не виставляли рахунок за простої вагонів! Як тільки у Бершаді відкрили школу-магазин продавців, читала у ній «промтовари». На додачу, не було у районі жодного села і хутора, як і торгівельної точки, де б не побувала. Двічі за життя потрапляла в автоаварії, але якось обійшлося.
Хату по вулиці 50-річчя ВЛКСМ, у якій тепер мешкає, будували декілька років.
Хтось може подумати, що працювала, мовляв, у торгівлі, от і дісталася ділянка під неї у самому центрі міста. Насправді ж фундамент купили, а земельну ділянку ледве вдалося узаконити.
На жаль, її чоловік, який був інвалідом Великої Вітчизняної війни, давно помер.
Їхня дочка, до речі, теж все життя працює на одному місці у районній лікарні.
Чимало могла б розповісти, як формувалася торгівля в районі, як робилися рознарядки.
Незважаючи на поважний вік, Олександра Андріївна пам’ятає всіх, з ким працювала. Або чи можна забути 1933-й рік? Сестру тоді батьки брали в поле на рядки, пололи її норму, бо тільки так могли її прогодувати. Пригадала також, як йшла одного разу з братиком у ясла, а він, не дійшовши до воріт, впав і почав вмирати від голоду. Сторож і няня врятували тоді його. А це ж потрібно було і їй пережити! Було таке, що коли їли суп, тільки облизували ложки, щоб на довше його вистачило.
Її життя взагалі, мов легенда. Як може не гордитися тепер, що була серед кооператорів, які тоді досить успішно творили добробут усіх працівників району?
За звитяжну працю О.А. Яценко нагороджено орденом «Знак Пошани», їй присвоєно звання «Заслужений працівник споживчої кооперації». Її фото у книзі досліджень історії виникнення, становлення та розвитку кооперативних спілок. А грамот і подяк у Олександри Андріївни і не перелічити.
Хай же щастить їй ще на довгі літа!
Павло КУШПЕЛА
