На знімку: Анна Якименко тримає в руках одну зі своїх робіт, вишитих бісером. Фото автора.
– Анно, що або, можливо, хто вплинув на обрання такої нелегкої професії, як міліціонер, чи ж це була дитяча мрія?
– Ні, мрією це не було. Великий вплив справила родина, адже серед рідних є і військові, і працівники органів внутрішніх справ. Тому обрання саме такого фаху можна назвати «спадковим».
Після здобуття середньої освіти я вступила до Київської національної академії внутрішніх справ на факультет слідства, де навчалася чотири роки. Студентські роки пролетіли швидко, цікавих та незабутніх моментів у пам’яті залишилося чимало.
Навчання було досить важким, особливо перших півроку. Довелося жити у казармі, а тренування проходили на полігоні. Велике фізичне навантаження, не кажучи вже про практичні та теоретичні заняття.
– Перші робочі будні, якими вони були? Яка зі справ запам’яталася найбільше?
– Після одержання диплома про вищу освіту мене направили на роботу у Тростянецький райвідділ на посаду слідчого, де пропрацювала близько двох років. Згодом перевели до Бершадського райвідділу, де працюю і сьогодні.
Спочатку було складно, але за підтримки колективу, незважаючи на те, що більшість у колективі складали чоловіки, швидко увійшла в курс справ. Втім, у якому б колективі я не працювала, зі всіма мала та маю гарні, дружні стосунки.
Найбільше, звісно, запам’яталася саме перша справа. Нічого особливого тоді не сталося, але сам виїзд на місце події і вся та робота, яка була виконана, зостануться у пам’яті на все життя. Адже, коли сидиш в аудиторії і вивчаєш теорію – це одне, а коли все переживаєш на практиці – це зовсім інше.
– У зв’язку з тим, що у вашій роботі ситуації та випадки бувають різними, шкодувати про обраний фах не доводилося?
– Справді, випадки бувають різними, але я не уявляю себе в іншій професії. Хоча зізнаюся чесно, думала над тим, ким би ще могла стати. Якщо повернути час назад, сумніваюся, що обрала б щось інше. Крім того, розуміння та підтримку отримую від коханого чоловіка, який, до речі, також працює в правоохоронних органах. У нас такий собі сімейний підряд (сміється).
– Чим займаєтеся у вільний від роботи час? Можливо, маєте якісь захоплення?
– Захоплення – це коли якійсь справі ти віддаєш увесь свій час, а не його частинку. Просиджуєш ночі та дні займаючись цим. Я ж у вільний від роботи час люблю спробувати щось нове: вишивала хрестиком, бісером, пробувала займатися бісероплетінням, останнім часом захоплювалася оформленням букетів з цукерок. Знання та потрібну інформацію черпаю з Інтернету, де є усе, і навіть більше. Одним словом, будьяка творча справа, що має заспокійливий вплив та дає змогу розвантажити себе після важкого робочого дня, мені до душі.
– Від кого успадкували творчу натуру?
– Від мами. Вона у мене і в’яже, і вишиває. Та й взагалі, майстриня на всі руки.
… Жінок, які сьогодні працюють у міліції, язик не повертається назвати слабкою статтю, адже вони не поступаються чоловікам у професійності, витримці та самовіддачі. Але при цьому залишаються справжніми жінками, вартими кохання, захоплення та поваги.
Тетяна БОНДАР.
