Але вакансій за його спеціальністю тут не виявилося.
Довелося спочатку попрацювати слюсарем, згодом токарем, потім водієм. А коли запропонували диспетчером, то сприйняв це з деяким побоюванням, адже тут вимагалася значно вища відповідальність, навантаження було чимале, потрібно було дати раду великому господарству, що складалося майже з дев’яноста машин. Але справився і тут. Працював на цій посаді майже рік.
Тоді на підприємстві, крім великої кількості вантажних автомобілів, було ще й три автобуси. Їздили вони всього за трьома маршрутами. У 1968 році вже мали 10 автобусів ЛАЗ-695. Наступного року відкрився перший маршрут з Бершаді до Вінниці. Мережа перевезень постійно розширювалася.
Григорія Івановича після злиття ольгопільської і бершадської колон призначили начальником об’єднаної автоколони, і він займався суто пасажирськими перевезеннями.
У 1975 році автопарк розділяється на два самостійних – вантажний і пасажирський.
Григорій Іванович Зарічанський став начальником відділу експлуатації в АТП 10527.
Паралельно здобував вищу освіту в Одеському політехнічному інституті, але через хворобу змушений був залишити навчання.
Саме 70–80-і роки стали періодом найвищого розвитку автотранспортного підприємства 10527 (АТП-10527). У розпорядженні було 105 пасажирських автобусів. З ініціативи Григорія Зарічанського та при його безпосередній участі відкрили маршрути на Київ, Херсон, Нову Каховку, Одесу, Черкаси, Чернівці, Кишинів, Рибницю, Умань, Хмільник, Бар… На Вінницю щоденно відправлялося 12 машин з бершадського парку. Усі села району були зв’язані автобусним сполученням з райцентром.
Підприємство завжди відзначалося рентабельністю.
Щороку автобусний парк поповнювався 10-12 новими автобусами. На підприємстві (нині важко уявити!) було зайнято до 360 працівників.
А потім настав дуже непростий період – кінець вісімдесятих – початок дев’яностих. Ціни на пальне зростали, а на автобусні квитки залишалися на місці. Щоб утриматися на плаву, організовували комерційні рейси, зокрема на Москву.
Нинішній час розширив можливості автотранспортників, тож до справи залучаються і приватні перевізники.
Час невблаганний, тож і сам Григорій Іванович не зчувся, що настав той момент, коли треба йти на заслужений відпочинок, тим більше, що давно вже досяг пенсійного віку, а стажу трудового у нього назбиралося аж сорок три роки.
Тож у кінці 2013 року зробив цей крок. І ця подія майже збіглася в часі з присвоєнням йому звання «Заслужений працівник автомобільного транспорту України». А ще раніше рішенням департаменту Міністерства транспорту України йому було присуджено звання почесного автотранспортника галузі. У вісімдесяті роки Григорія Івановича нагородили орденом Дружби народів. Відзначали його ще й ювілейними медалями, почесними грамотами. І все це – за сумлінну працю, належне виконання своїх обов’язків, організаторську майстерність.
Звісно ж, розповідь про Григорія Зарічанського була б неповною, якби не згадати про його гарну родину. З дружиною вони живуть у шлюбі вже сорок п’ять років. Олена Іванівна багато літ трудилася на заводі продтоварів лаборантом, керівником гуртків у будинку дитячої творчості, нині вже також на пенсії.
Найвищою нагородою і щастям у сімейному житті стали для них три сини. Вони вже теж стали людьми відомими в тій галузі, в якій працюють. Так склалося, що всі справою свого життя обрали юриспруденцію. Старший Тарас закінчив аж два виші – Рязанське вище інженерне училище, працював у відділенні МРЕВ, згодом, після закінчення академії внутрішніх справ, зайнявся адвокатською практикою. Віталій нині очолює Крижопілький районний суд (освіту здобув в Одеському університеті). А Богдан закінчив Одеську національну юридичну академію, працював заступником прокурора у Хмільнику, Чечельнику, віднедавна – прокурор Бершадського району. Шестеро внуків є найбільшою радістю для дідуся і бабусі.
…Нині за плечима в Григорія Івановича – сім десятиліть. Іноді ці роки видаються довгою дорогою крізь простір і час. Тож хай довгою залишається ця дорога, а на ній зустрічаються йому гарні люди.
Федір ШЕВЧУК.
