– Що за питання? Звичайно, людина, – навперебій відповіли присутні.
– Помиляєтесь, шановні, – посміхнувся перукар. – За стрижку овець нагороджують орденами і медалями. А за стрижку вашого брата наш брат-перукар навіть на дошку пошани не потрапляє.
У приміщенні було спекотно. Під монотонне дзижчання електромашинок одні чоловіки дрімали, схиливши голови, інші переглядали старі номери журналу «Перець». А я підпирав плечима стіну біля дверей. І чомусь раптом згадав, як восени сорок п’ятого нас, шістнадцятирічних хлопців, Джулинський військкомат ганяв строєм вулицями села. І ми гупали по землі порваними черевиками та ще й горланили пісню «Вставай, страна огромная».
А за селом повзали по ріллі на животах, кидали дерев’яні гранати і щосили кричали «Ура!». Кожному з нас випадала черга стояти на варті з гвинтівкою в руках біля вхідних дверей військкомату.
Одного разу, коли така черга випала мені, до військкомату прибіг схвильований молодий чоловік. Він був чорночубий і худий, як тріска. Намагався проникнути у приміщення, але я, пам’ятаючи наказ, не пропускав його.
На цей шум вийшов молодий офіцер і запитав відвідувача, в чому справа. Той скоромовкою відповів, що якийсь п’яний побив вікна у перукарні. Офіцер наказав мені піти туди разом із відвідувачем, затримати хулігана і доправити в міліцію. До перукарні – рукою подати, тож через кілька хвилин я вже бачив порушника, який тікав від нас.
На мою вимогу не зупинився, хоч я й погрожував застосувати зброю. Раптом чорночубий вихопив з моїх рук гвинтівку і вистрелив утікачеві під ноги. Від несподіванки чоловік зупинився і зразу підняв руки вгору. Тут якраз нагодився на велосипеді міліціонер, забрав обох, а мені звелів повертатися на свій пост.
Аби розвіяти нудьгу, я розповів чоловікам цю давню історію з мого життя. І тут раптом, покинувши підстигати клієнта, до мене підійшов, розкинувши руки для обіймів, великий майстер своєї справи Йосип Ісакович Бурт.
Він здивовано і на весь голос запитав мене: – Анатолію, голубчику, хіба це ти був?
Тут же притис мене до себе, а потім відступив на крок і знову здивовано, показуючи рукою на свій пояс, вигукнув: – Люди добрі, та він був отакий шкет! Гвинтівка за нього довша була! Я йому казав, щоб стріляв, бо хуліган утече, а він відмовлявся, мовляв, за патрон тоді доведеться звітувати у військкоматі. То ти відзвітував, Анатолію?
– Так, Йосипе Ісаковичу, – схвильовано відповів я. – На моє прохання міліціонер подарував один патрон… Після того дня, коли нам випадало зустрічатися з перукарем, він казав мені, що я нагадую йому молоді його роки, коли закінчилася велика війна.
Анатолій МЕЛЬНИК.
м. Бершадь.
