На мою думку, якщо боротися за відродження села, то насамперед годилося б прислухатися до голосу селян. А це якраз не завжди робиться.
Саме селянин зрання допізна трудився біля землі, бо розумів, що у розвитку держави є і його особиста часточка, внесок. Дякувати б йому за це, а ми натомість, мов грім серед ясного неба, колгоспи реформували. Та ще й заходилися вчити цього селянина, як жити далі, яким чином відродити село.
Ні, це не ностальгія за колгоспами. Але повиходити б отим реформаторам з кабінетів та навідатися у села, щоб особисто переконатися, як живе населення, чого саме йому не вистачає. Навіть у невеликій Кидрасівці вже до сотні хат порожні. Добротні будівлі, буває, продаються за безцінь, але і на них не так легко знаходиться купець.
Іноді грошей, виручених за таку хату, не вистачило б навіть, щоб настелити підлогу у новій, на іншому місці.
Так, підприємництво повинно розвиватися. Але чи варто залишати при цьому наодинці зі своїми проблемами тих, хто звик трудитися і не наділений природою хистом до підприємництва? Чи не краще було б відкрити у селах якісь цехи по обслуговуванню населення? Трудовий люд залюбки пішов би туди на роботу.
Жити чомусь почали за принципом – кожний для себе.
Хто дужчий, той і кращий. І ніякого співтовариства чи колективізму. У такий спосіб, з такими підходами села не відродиш. Наодинці сільських недоліків не побороти.
Ні, я не за те, щоб відродити колгоспи. Розбиту посудину як вже не клеїти, новою вона не буде. Однак не треба скидати з рахунків, що і колись були, і тепер є свої плюси та мінуси. Про них не годилося б забувати.
Як добрим був голова колгоспу, то ще допомагав біднішим. Тепер же цим ніхто не переймається. І подібне твориться не тільки у моєму селі, а й у всій Україні. Хіба можна звинувачувати у цьому селян?
Тож чи не пора, нарешті, вже братися виправляти оті помилки?
Василь ДЕРКАЧ, громадський кореспондент.
с. Кидрасівка.
