Багато життєвих фактів цієї сім'ї переплітаються з подібними в моїй родині. Ми – майже ровесники і не просто діти війни, якщо брати до уваги тільки роки народжень. Ми – діти війни, батьки яких не повернулися з кривавого пекла, і нам довелося пізнати напівсирітську долю.
... Батько Віри Михайлівни загинув на фінській війні в 1939 році Мати – Домна Василівна – залишилася вдовою у 25 років. Згодом вона поєднала свою долю з хорошою людиною Марком Івановичем. Сім'я ощасливилась ще двома донечками. Вітчим все робив так, аби дівчинка Віра сприймала його як рідного батька. Жили дружно. В 1941 році Марко Іванович теж пішов на війну, а Домна Василівна з дітьми перебралась в с. Козинці.
Разом з мамою Віра Михайлівна запрягали корову й орали поле, заробляли по казанку баланди. Одяг був домотканий з коноплі, пофарбований бузиною. В 1949-му після закінчення
7-го класу (всі роки вона була відмінницею) поступила в Київську фельдшерсько-акушерську школу, закінчила її з відзнакою. Була секретарем комсомольської організації. А відомий С.А. Ковпак написав тодішньому міністру охорони здоров'я Платону Лукичу Шупіку прохання прийняти дівчину в медичний інститут. Після знайомства з Вірою міністр дав розпорядження ректору Вінницького медінституту зарахувати її на навчання в цей заклад. З вдячністю згадує Віра Михайлівна цих добрих людей.
Феофан Антонович народився в с. Сальниці, тепер Хмельницького р-ну. Батько Антон Микитович загинув на війні, а старший брат Костя повернувся додому тяжко пораненим. Мати, Варвара Іванівна, стала інвалідом І-ої групи. Феофан Антонович до війни закінчив п'ять класів, а в 1948 році, проминувши 6-7 класи – 10-й. Був відмінником навчання. Згадує, як у 1945 році заробив у колгоспі 245 трудоднів. Ділив буханочку хліба так, щоб усі в сім'ї могли його покуштувати. Після закінчення школи поступив у Львівський політехнічний інститут, але через важкі матеріальні умови згодом перейшов у Бердичівський учительський інститут. Закінчив фізико-математичний факультет і три роки працював в Житомирській області. Згодом Феофан Антонович поступив до Вінницького медичного інституту. Там зустрів свою долю – Віру Михайлівну. Одружились після закінчення 5-го курсу.
Молодята отримали призначення в Сумську область, район Хатинь. Віра Михайлівна працювала акушером-гінекологом, Феофан Антонович – хірургом. Випадкова зустріч в 1960 році у Вінниці з головним лікарем нашого району Г.Я. Будкевичем дала можливість молодим спеціалістам переїхати на роботу в
Бершадь. Обслуговували 140 тисяч населення: в
Бершадському районі тоді проживали 94 тисячі, решта – в Чечельницькому, Ободівському,
Джулинському. Вдома ці лікарі майже не бували. Двом донькам-школяркам допомагали сусіди. Таня і Наташа школу закінчили із золотими медалями, згодом – з відзнакою – медінститут. Вони – акушери-гінекологи. Таня тепер доктор медичних наук. Незабаром захищатиме докторську дисертацію і Наташа.
Дідусь та бабуся мають четверо онуків, одну правнучку Улю.
... Дивлюсь на Феофана Антоновича і Віру Михайлівну та думаю: пролетіли роки, залишились спогади. Такі ми – діти війни, нині – пенсіонери-бюджетники. Згадую святкові вечори з колегами, веселі, розумні жарти Феофана Антоновича, його пісню: "Дамы приглашайте кавалеров". Були вони молодими, красивими, щасливими. Все пройшло, як білої ночі тінь. Вже 50 років подружжя поруч. Тож побажаємо їм ще довго-довго бути разом, не старіти, не хворіти, кожен день життю радіти. Нехай їхні гени добра, совісті, краси, шани передаються нащадкам.
Юлія ПЕНЗЮР,
громадський кореспондент.
м.
Бершадь.
