Повернення чесного імені

Проте мало хто з односельчан знає, що цей чоловік, поряд з основною роботою, значну частину свого життя присвятив відновленню чесного імені свого дідуся Антона Купріяновича Туркевича, 1882 року народження, який служив священиком у Баланівці і був репресований в роки сталінського режиму.
У сімейному архіві Афанасія В’ячеславовича і нині зберігаються листи-звернення у різні державні установи з приводу справи дідуся.
…Антон Купріянович Туркевич був дуже поважною людиною, у селі користувався великим авторитетом. Понад тридцять років служив у місцевій церкві – і Богові, і людям.
У сім’ї священика було семеро дітей: Клава, Леонід, Афанасій, В’ячеслав, Ксенія, Тетяна, Анатолій. Сім’я жила дружно. Навпроти церкви вони мали великий гарний будинок. Вихованням дітей більше займалася дружина.
Вона грала на фортепіано, в оселі часто звучав дитячий спів. Мали свою землю, коні й необхідний реманент для її обробітку. Старшому сину В’ячеславу побудували хату по сусідству. Нібито все було добре, аж поки не розпочалася колективізація.
…О другій години ночі 10 травня 1933 року в будинок увірвалися озброєні міліціонери і заарештували Антона Купріяновича. Пізніше йому скажуть, що він обвинувачується в проведенні контрреволюційної діяльності.
(До речі, його двоюрідний брат-священик із сусідньої Бирлівки Василь Омелянович Туркевич був розстріляний ще в 1922 році, коли тільки починалася жорстока боротьба більшовизму з релігією. Згодом реабілітований посмертно).
На ранок всю сім’ю священика вигнали з будинку.
У довідці про конфіскацію записано, що було вилучено земельну ділянку, пару коней, віз, сани, плуг (кінний), культиватор (кінний). З домашніх речей – шафи для одягу – 2, столи – 4, стільці – 15, диван – 1, піаніно – 1, лави – 4, шафа-буфет – 1, ліжка – 4, килими – 3, кожухи – 3, доріжка – 15 м, подушки – 6, самовар – 1.
… Матушка Лідія Андріївна разом з неповнолітніми дітьми перебралася до свого старшого сина В’ячеслава.
На другий день група активістів на чолі з головою сільради примусила В’ячеслава разом з ними йти розшукувати людей, які відмовляються вступати у колгосп.
За цей день В’ячеслав стільки почув людського крику й голосіння, що запам’ятав його до кінця життя.
Увечері він сказав голові сільради, що більше нікуди з ними не піде.
Як тільки наступила ніч, у вікно В’ячеслава хтось постукав. Це прийшов сусід Захар Білий (батько колишнього вчителя музики Петра Захаровича), який випадково почув, що цієї ночі повинні заарештувати В’ячеслава, тому йому краще тікати.
Збір був короткий, адже ще не отямилися від арешту батька, а тут самому потрібно рятуватися. Скрадаючись поза городи, минаючи дорогу, добрався до залізничної станції Бершадь, а звідти вузькоколійкою до Рудниці, відтак до Москви та Астрахані, де влаштувався на роботу.
Уночі справді прийшли за сином батюшки, але його вже не було. Хату конфіскували, а матушку з дітьми і невісткою вигнали з хати, куди сільський голова поселив свою родичку.
Правда, ця родичка щастя у цій хаті не мала: майже вся її сім’я з часом вимерла нагальною смертю.
Особливою Нарадою Колегії ГПУ СРСР Антон Купріянович Туркевич був висланий у Сибір строком на 3 роки умовно. Його звільнили з-під варти через п’ять місяців після арешту, всю його сім’ю вислали у Гайворон, куди направляли так званих «стокілометровців», які були під наглядом. Довелося жити у напівзруйнованому сараї. Але найважче чекало попереду.
У грудні 1937 року священик знову був заарештований. Трійка НКВС засудила його на 5 років позбавлення волі й вислала в табір у Херсонську область. При арешті і допитах його страшно били й катували, знущалися. На сім’ю прикріпили клеймо «ворога народу», стали переслідувати та принижувати.
Старша дочка Клава не витримала таких поневірянь і покінчила життя самогубством, залишивши дворічну донечку. Матушка захворіла, стала інвалідом, при цьому на її плечі ліг увесь тягар сімейних поневірянь.
З початком війни в 1941 році табір, де сидів Антон Купріянович, було вирішено морем пароплавами евакуювати в тил. Проте фашисти розбомбили пароплав. Всі, хто залишився живий, розбіглися. Пощастило і Антону Купріяновичу. Бог дав можливість йому ще раз побачити свою сім’ю. Він пішки від Миколаєва добрався до Гайворона. Це стало відомо його односельчанам, і потім на їхнє прохання перебрався у село і ще до листопада 1941 року був настоятелем церкви. Але побої, знущання, табір підірвали його здоров’я, і він помер.
Односельчани поховали свого дорогого батюшку біля церкви. Старші його сини були мобілізовані на фронт.
При обороні Сталінграда піхотинець Афанасій зустрів свого брата-розвідника Леоніда. Ця двадцятихвилинна зустріч була останньою.
З війни вони не повернулися. Афанасій був льотчиком і загинув при визволенні Гайворона. В’ячеслав прийшов з війни важкопоранений, нагороджений двома орденами і чотирнадцятьма медалями.
Сім’я священика продовжувала поневірятися по комірних хатах. Клеймо родини «ворога народу» ще довго тягнулося за ними.
До 1953 року сім’ї заборонялося жити в Баланівці.
В одному із шести колгоспів села головою був Капусняк, який на прохання сім’ї священика надав їм місце у 1953 році на своєму городі, де вони викопали землянку і жили там кілька років, поки не побудували хату.
Онук священика Афанасій В’ячеславович із шкільної парти не відчував себе пов - ноцінним членом суспільства.
Адже над ним тяжіло оте незрозуміле клеймо, що його безпідставно почепила на родину тодішня влада.
Але на його шляху більше зустрічалося добрих людей, які намагалися допомогти, підтримували. Не зреагували на характеристику «ворог народу», яку дала йому сільська рада, директор Ольгопільського профтехучилища, начальник районного військкомату майор Безпам’ятний, командир військової частини полковник Одарченко.
Після трьох місяців перевірки полковник уважно вислухав біографію рядового Афанасія і сказав, що потрібно ще розібратися в правильності дій державних органів щодо діда. Як парадокс, хлопець потрапив служити в особливий відділ.
Після служби в армії Афанасій завершив своє навчання у Білорусії. Але увесь час йому хотілось повернути добре ім’я свого дідуся. Тому всі роки збирав документи, звертався в різні державні установи, але скрізь була відмова. Тоді він зібрався і поїхав у свою військову частину. Застав там ще одного офіцера, з яким колись служив. Повідав йому свою проблему. Все це було взято до уваги. Минуло кілька місяців, і одного разу Афанасія В’ячеславовича викликали з уроку й повідомили, що приїхали представники комісії по реабілітації його діда. Тут же йому подали документи про те, що дід його ні в чому не винний. Вручили постанову управління КДБ УРСР по Вінницькій області та постанову прокуратури області про те, що Антон Купріянович Туркевич реабілітований 17 січня1990 року.
Так, через багато років, але була нарешті відновлена справедливість. Чесне ім’я діда відновлено. І легше стало на душі онуку та іншим нащадкам священика. Скільки років минуло, скільки довелося пережити родині, щоб усе стало на свої місця…

Григорій ПОГОНЧИК, громадський кореспондент, лауреат премії імені Василя Думанського.
с. Баланівка.