Свій шлях Валерій Климович пробивав сам, а він був нелегким, адже робити протекцію не було кому. Просто велика наполегливість, працелюбство і закоханість у професію довели, що для досягнення мрії немає кордонів. Знав юнак: якщо зробить щось не так, соромно буде дивитись матусі, батькові й сестрам в очі.
Валерій Климович розвіяв гіпотезу окремих скептиків про те, що генералом може стати тільки син генерала. Його співслуживці говорять, що Петрук заробляв свої зірки не на паркетах штабних, а в бойових умовах. Зразу ж по закінченню військового училища 21 серпня 1968 року молодий офіцер був направлений на чолі взводу у Чехословаччину, де був поранений. 1971 рік – Академія бронетанкових військ, Китайський кордон. Далі Афганістан, Кавказ та інші гарячі точки. Двадцять п’ять років служив в бойових або наближених до бойових умовах. Валерій Климович тільки п’ять років був більш спокійним, коли очолював військовий комісаріат Архангельської області.
В.К. Петрук нагороджений орденами «За службу Родине» ІІІ і ІІ ступенів, «Боевого Красного Знамени», «Красной Звезды», «За Мужество» та багатьма медалями. Сьогодні генерал проживає у Підмосков’ї і займається викладацькою роботою.
Наш земляк приїздив на зустріч випускників зі своїми ровесниками, згадав шкільні роки, адже тут він отримав путівку у самостійне життя. А також генерал приїздив привітати свою матір із 87-річчям.
Мені пощастило взяти в генерала інтерв’ю.
– Валерію Климовичу, чи часто ви згадуєте своє село, школу, земляків?
– Так, особливо у важкі хвилини, коли втрачав своїх побратимів по зброї. Тоді до самих дрібниць згадував дитинство, школу, батьків. Адже кожна людина бере свій початок з маленької батьківщини, з місця, де народилася.
– Як ви оцінюєте введення радянських військ в Афганістан?
– З військово-стратегічної точки зору це було правильне рішення. Ми повинні враховувати, що на той час було велике протистояння між двома великими державами СРСР і США. Введення американських військ у Афганістан негативно відобразилося б на військово-політичному житті СРСР. Разом з тим війна в Афганістані принесла горе у сім’ї багатьох людей, адже загинуло за 10 років більше 15 тисяч чоловік з СРСР, одним із негативних наслідків війни було також проникнення нар - кокур’єрів на територію Союзу.
– Чи зустрічали ви земляків під час служби?
– Звичайно, адже Баланівку можна назвати кузнею військових кадрів. Багато зустрічав земляків під час служби, як офіцерів, так і солдатів. Але найбільше мені запам’ятався випадок у Афганістані, коли звернулася до мене по допомогу військовонаймана дівчина, щоб вирішити господарські питання у підрозділі. Уважно вислухавши її, по діалекту я зрозумів, що вона моя землячка.
Коли я сказав, що вона не просто з України, а з Вінницької області, дівчина оторопіла, а ще коли сказав, що вона з Бершадського району та села Баланівки, то у неї на певний час відняло мову. Виявилося, що її батьки жили недалеко від Петруків. Це була Люба Тузенко. Я виконав її прохання, але дуже просив не писати додому батькам, що у неї командир її земляк, бо боявся, що мої батьки довідаються, що я несу службу в Афганістані і будуть переживати. Але, на жаль, Люба не змогла втриматися від радощів, що у неї командир із її села, і коли дізналася моя мати про місце моєї служби, від хвилювання важко захворіла. Довелося її довго лікувати.
– Товаришу генерале, відомо, що накази в армії не обговорюються, а виконуються. Чи були випадки, коли ви не виконали наказ?
– Так, це було на Кавказі.
Наша танкова частина була підведена до Бамута, був даний наказ: «Штурмом оволодіти містом». Напроти нас стояла військова частина противника, це були колишні мої підлеглі, з якими я пліч-опліч воював у Афганістані. Напередодні бою перед нашими танками вийшли їхні жінки і діти, які стали просити не проливати кров. Можете уявити мій стан, коли я бачу перед собою жінок, дітей і своїх колишніх співслуживців та друзів, по яких повинен відкрити вогонь, щоб виконати наказ. Цілу добу було протистояння, але у бій війська я не пустив, а вступив у переговори з противником. Играть в игровой автомат Book of Ra онлайн сейчас. Було домовлено про евакуацію мирного населення із міста.
А через добу, здійснивши обхідний маневр, ми ввійшли у місто без жодного пострілу.
Чекав розжалування, а натомість отримав підвищення по службі за те, що не допустив кровопролиття.
– Ви гордитеся тим, що поповнили когорту генералів Бершадщини?
– Про звання і нагороди ніколи не думав. Я просто добросовісно й високопрофесійно виконував свою роботу. У голові в мене завжди були думки, щоб не допустити людських втрат і виконати завдання, напевно, я більше горджуся тим, що родом з України, Бершадського краю, де жили мої діди і прадіди.
Хоча Валерій Климович більше 40 років живе у Росії, але розмовляє літературною українською мовою. Любов до рідного краю, до своїх земляків, до України генерал зберіг на все життя.
Григорій ПОГОНЧИК, громадський кореспондент.
