На знімку: Н.Т. Тичинська з дочкою Марією
Утаких роках, кажуть, вже всяке трапляється, але в даному випадку побачили доглянуте обійстя, де аж ніяк не налаштовувало на думку, що, мовляв, аж дві господині в хаті, а не можуть дати раду котеняті. Такі, як вони, як правило, не можуть вже ні хвилини бути без роботи, метушні. От і Настасія Тодотівна мало не навпомацки теребила стручки квасолі та все примовляла: «Хоч і не бачу, а без роботи сидіти не звикла, все хочеться чимось допомогти дочці. А тут ще й робота така, що «получається».
– Так і живемо вдвох, – приєдналася до розмови Марія Прокопівна, дочка-інвалід. – Їмо бараболю і не клинемо долю.
Її ж мама тим часом все продовжувала своєї, ніби тим самим хотіла підкреслити свою ще значимість на цій землі: – О сьомій ранку я щодня зібрана. Намацавши старечими руками дві палиці, на які спираюся, я вже на подвір’ї, при ділі.
– Мабуть, у молодості багато відпочивали? – пробую жартувати з бабусею.
– Що правда, то правда, – озвалася вона враз на такий жарт. – Особливо був відпочинок, коли була в колгоспі дояркою. До ферми три кілометри, і так по три рази в день всі сімнадцять років.
Не даремно все-таки, мабуть, кажуть, що чи не найбільше додає віку рух. Якщо порахувати оті кілометри, то їй ще жити та й жити. От тільки видавали руки, які були такими, ніби тільки-но відпустила дійки, закінчивши доїння.
Далі бабуся взагалі все не вгавала: – А оце змушена сидіти, бо не можу вже не тільки ходити, а й лежати.
Можна було, звичайно, їй тільки поспівчувати. Бо у парі з чоловіком прожила зовсім недовго, тож самій довелося підіймати трьох дітей – ще одну дочку, яка тепер живе в Гайсині, і сина, який мешкає з сім’єю в Ставках. Та і у її сім’ї, де було четверо дітей, їй доводилося несолодко. Нікого вже не залишилося на білому світі, крім неї самої.
– Хто будує, той не бідує, – все перегортала сторінки свого життя. Так і побудували у свій час удвох з дочкою сарай і хату, у якій доживають тепер віка.
Згадала, як тато і мама мали ще своє поле, добре пам’ятає, як організовувався колгосп.
Склав тоді тато, каже, все на віз – плуга, борони, відігнав разом з кіньми і повернувся додому з батіжком в руках та невеселими роздумами про те, як жити далі. Але дожив таки до 77-річного віку, тоді як мама лише до 60 років.
Не могла не згадати і роки голодомору, як ходила на роботу, бо там давали їсти. Та це рятувало тоді не всіх. На цвинтар загиблих возили тачками, бо не було чим, а хоронили по 2-3 в яму, бо не було кому їх копати.
Вмирали і дорослі, і діти. Їхню сім’ю обминуло це горе тільки тому, що тримали корову.
А то, згадала бабуся, приніс якось тато проса, та й висипав у хліві в солому, щоб не знайшли «активісти». Тоді самі витрушували її і вишукували зерна.
Що найбільше тримає таких, як вона, на білому світі бабуся не знає. Харчами, каже, не перебирала ніколи, що мали – тим і жили. Не перебирає ними і досі. У лікарні за весь вік була лише раз – як простудилася, коли працювала дояркою. З тих пір, каже, Бог милував.
Хвойний ліс, Південний Буг, що недалеко від їхнього обійстя, теж, мабуть, позначилися на довголітті, роблю припущення вголос. Але Настасія Тодотівна тут же заперечила: «Це тепер, мовляв, пахне, а тоді де все це було, як додому з роботи тільки для того, щоб переспати приходила».
Не менш складна доля і в її дочок. Та, з якою живе, ще в дитинстві травмувала хребет, а лікуватись, каже, тоді було ніколи. Та і батьки не дуже придавали цьому значення, – то була війна, то робота. Але згадала, як в колгоспі таки змилувалися над нею і дали легку роботу – торгувала у колгоспному ларку. Правда, каже, доводилося переважувати в день по машині кавунів та іншої городини. Але де б не працювала, їй вистачило сил, щоб заробити ще й пенсію. На інвалідність так і не переходила.
Раділи обидві бабусі-співбесідниці, що купили вугілля на зиму, хоч і дуже дорого. В сусідніх оселях незабаром палитимуть природним газом, підвели газопровід і до їхньої хати, а от коли все це зроблять – ще не планували. Але обидві навіть тому, що мають, раді. Шкодують лише, що здоров’я вже немає.
Ляжу, бувало, продовжувала свою невеселу сповідь старенька, то вже і жити не хочеться. А як встану, то іншими очими на світ дивлюся.
Хоч літа і далися взнаки, подякувати за те, що завітали до неї, не забула. Ми ж, у свою чергу, пообіцяли, що навідаємося до неї ще й на столітній ювілей.
Павло КУШПЕЛА.
