Навіть зараз, через стільки років, Трохим Антонович добре пам’ятає цей день. 22 червня 1941 року об 11-ій годині він дізнався, що почалась війна, а вже 27-го товарним потягом з Рудниці разом із іншими хлопцями був відправлений в школу фабрично-заводського навчання Маріуполя. Незабаром всіх відправили в Ульянівськ будувати військовий об’єкт.
Там він пробув аж до червня 1942 року, коли й був призваний до армії. Трохим Антонович навчався в Куйбишевському військово-піхотному училищі на кулеметника. Закінчив його достроково, отримав звання молодшого лейтенанта і вже в грудні цього ж року відправився на фронт.
Всю війну пройшов у складі 1-го Українського фронту командиром взводу ПТР. Добре пам’ятає перший бій на Україні – форсування Сіверського Донця. За цей бій Трохим Антонович отримав першу медаль «За відвагу». Під Донецьком дивізія зазнала великих втрат і її відправили на переформування. Отримавши поповнення в липні 1943 року, дивізія пішла в наступ, брала участь в боях за визволення Харкова.
Потім Трохим Антонович визволяв Київ, форсував Дніпро. За звільнення Житомира дивізія отримала назву «Житомирська». За 15 км від міста отримав перше наскрізне поранення в живіт. В госпіталі в Конотопі провів півтора місяця, і знову на фронт. Свою дивізію наздогнав уже за Шепетівкою. Пройшли з боями Хмельницьку, Тернопільську, Львівську області.
За 22 км від Івано-Франківська в квітні 1944 року отримав друге осколкове поранення в ногу. В госпіталях пролежав більше трьох місяців. Останній місяць лежав у Вінниці, тому, коли Т.А. Паламарчука виписали, він, на свій ризик, перед від’їздом на фронт вирішив заїхати до батьків, яких не бачив від початку війни. Переночувавши одну ніч вдома, солдат знову вирушив на фронт.
Визволяв Польщу, форсували Віслу, а потім – бої в Німеччині. В кінці 1944 року дійшли до р. Нейсе. В обороні простояли до квітня 1945 року, готувалися до вирішального наступу.
Трохима Антоновича призначили командиром взводу автоматників. Часто ходив у розвідку. Одного разу його група неочікувано для німців з’явилася на їхньому березі річки і захопила двох полонених.
З боями пройшли рубіж від річки Нейсе до річки Шпреє, де зустріли сильний опір німців.
Західний берег річки був крутим і вищим на півтора метра, тому німці займали вигіднішу позицію. Наші солдати зайшли в річку і змушені були цілий день простояти під вогнем у холодній квітневій воді, не маючи змоги ні наступати, ні відступити, згадує Трохим Антонович. Наступ змогли продовжити лише ввечері. Ввійшли в південну частину Берліну, але до центру так і не дійшли. 1 травня дивізію відправили в Ванзеє. Там він і зустрів довгоочікувану звістку про капітуляцію Німеччини. Потім дивізію на машинах відправили на Віттенберг та Таргау на Ельбі, де зустрілися з американцями. Але на цьому війна для Трохима Антоновича не закінчилася. Його дивізію чекали ще бої за Прагу, які тривали до 17 травня 1945 року.
Війну закінчив у званні старшого лейтенанта.
Зараз Т.А. Паламарчук – майор у відставці.
Серед його нагород – ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого ступеня, медалі «За відвагу» та «За взяття Берліна». Вже за часів незалежності нагороджений орденами «За мужність» та «Богдана Хмельницького».
Його ратний подвиг – приклад вірного служіння Батьківщині.
Оксана ПРИТУЛА, молодший науковий співробітник краєзнавчого музею.
