Народилася вона на Хмельниччині в селі Олексіївці Старосинявського району. Батько Іван Євстафійович був ковалем, своєї землі не мав, тож працював по найму. В сім’ї зростало шестеро дітей – п’ять сестер і брат, Марія була третьою дитиною.
– Після революції дали землю, і ми поселилися за місцем проживання батьків матері Віри Трохимівни, – розповідає Марія Гринюк.
– Наділ землі був малий. У нас, як кажуть, не було ні кола, ні двора, ні плуга, ні воза. Тож батьки мучилися біля землі аж до колгоспу і під час колективізації віддали її.
Тато пішов працювати механіком на машинно-тракторну станцію, а мама і старші дівчата ходили на роботу в колгосп.
Брат закінчив курси трактористів і робив на тракторі. Я ж закінчила педагогічний технікум в Проскурові (нині Хмельницький) і вчителювала в початкових класах в своєму селі, сусідньому, а також у Летичевському районі.
Старша сестра Ніна на той час вже була заміжня за військовим, її чоловік був ветеринаром. У 1935 році вони забрали Марію в Ростовську область в Сальські степи, де базувалися воєнно-конні заводи. Там дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, білорусом – теж військовим, який разом з чоловіком Ніни вчився у Ленінграді. Молоді побралися, а через рік у них народилася донечка Зоя, потім – син Георгій.
Війна застала їх в Орлі. Микола одразу подався на фронт. Тієї ж ночі, коли почалася війна, до Марії приїхала її мати з двома меншими сестричками. Добре пам’ятає, як ворожі літаки бомбили місто.
Згодом усі вони переїхали до Ніни у Ростов. Марія працювала у тамтешньому військовому артилерійському училищі лаборантом з навчально-матеріальної бази.
Ворог поступово наближався і до Ростова.
– Одного разу фашисти прорвалися до міста, – згадує Марія Іванівна. – Наших регулярних частин поблизу не було, тож оборону зайняли молоді курсанти двох військових училищ.
Нам же довелося охороняти майно, озброєння… Артучилище евакуювали в Вірменію в м. Кіровакан (нині Вандзор). Не встигли обжитися на новому місці, як знову почалася евакуація – цього разу на Урал, в Челябінську область.
Чоловіка М.І. Гринюк Миколу з фронту направили на навчання на курси в Самарканд. Марія з дітьми переїхала до чоловіка, працювала там лаборантом на кафедрі вогневої підготовки. Після закінчення курсів Микола отримав нове призначення на посаду ветлікаря в військову частину, що дислокувалася в Орлі.
Перемога застала Гринюків в Горькому (нині Нижній Новгород). Мама Марії під час евакуації по дорозі загинула, її поховали в Махачкалі.
Дві менші сестрички виховувалися в сім’ї Марії Іванівни, а після війни вона відвезла їх до батька.
Ще одне важке випробування випало на долю Марії Гринюк – син ушкодив хребет і чотири з половиною роки вилежав у гіпсі. Двічі на рік йому міняли гіпсове ліжечко. Хлопчик вже був великий, і Марія Іванівна, перев’язана рушником, тягала, переносила його. Все життя вона дякує Богу і лікарям за те, що вдалося поставити дитину на ноги. Син одужав, і, на втіху матері, став справжнім чоловіком. До речі, Георгій з відзнакою закінчив десять класів, а потім Ростовський інститут інженерів залізничного транспорту, працював у конструкторському бюро, інженеромвипробувачем, багато їздив по всій країні. Його й досі цінують і з роботи не відпускають. Георгій Миколайович з сім’єю мешкає в Калузькій області Російської Федерації, недавно гостював у матері.
Варто зазначити: незважаючи на такий солідний, поважний вік, моя співрозмовниця детально описувала ті чи інші події, пам’ятає навіть окремі подробиці минулих років. Цікаво було дізнатися, як же вони опинилися на Бершадщині?
– Після війни мій чоловік служив ще й в Іркутську, – продовжує розповідь Марія Іванівна. – На початку 50-х років виникла необхідність зміцнити сільське господарство, якому вкрай були потрібні кваліфіковані кадри. А він був ветлікар, тож звільнився з військової служби, і ми переїхали в Україну.
Микола Гринюк спочатку працював у Вінниці, в Ізмаїльській (нині Одеська) області, а згодом його направили в Бершадський район для організації станції по племінній роботі і штучному осіменінню сільськогосподарських тварин. Марія Іванівна 17 років пропрацювала там обліковцем і відтоді на заслуженому відпочинку.
Подружжя Гринюків виховало четверо дітей – після війни народилися ще дві донечки – Люда і Ніна. Наймолодша – Ніна – живе в Ростові, має повагу, авторитет серед людей, нещодавно приїжджала на зустріч випускників школи і провідала матір. Чоловік Марії Іванівни помер 38 років тому, нині вона живе в Бершаді з дочкою Людмилою і її сином Юрою. В Бердичеві мешкають три сестри Марії – Тамара, Галина і Фаїна, старшої сестри Ніни і брата, на жаль, вже немає в живих.
Життєва стежина видалася нелегкою, але Марія Іванівна не скаржиться на долю. Хоч і важкі випробування пройшла вона у молоді роки, але найкращі спогади у неї пов’язані з молодістю.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ
