– У кого потреба в красі? – ставлю собі запитання і шукаю відповіді: – Щасливих в одруженні, добрих господарок?!
А, може, все навпаки: людина хоче себе в чомусь реалізувати, довести: ось яка я,– ніби хмарка набігає інша думка. Жену її, бо знаю Надію Євгенівну Кошпетрук не один рік, а вона все ж така говірлива, рухлива і щаслива. Та й їй нікому і нічого не треба доводити.
Не задумується жінка над тим, кого називають щасливими, – порушує тишу і продовжує: – Все часу бракувало, діти росли, а проблеми – ще швидше. Підсаджувала їх собі на плечі і несла, як тільки могла нести в 30 років жінкавдовиця з двома дівчатками.
Проблеми обсідали, як мухи спасівське яблуко. Треба було дров нарубати, город зорати, посадити, посапати і пішло-поїхало. Тоді-то поставила вердикт: щастя не для неї, для неї інше – вирішення злободенних житейських нагромаджень. Друзі, односельчани як могли підсобляли, а вона з тонким станом, мов очеретина, віджартовувалася, коли натякали, що господаря треба. Зраночку бігла до школи, працювала вчителем початкових класів, а з обідочку – прання, прасування, годування. Тільки ніч належала їй. Дозволяла серцю виговоритись; воно стукотіло в ритм її душевних мук, подружка-подушка мовчки вислуховувала її хлипання і періодичність дощових нальотів.
– Було! – одним словом визначає той період.
… Життя її вкрай змінилося, коли одного з вечорів до оселі зайшло двоє. Перший з них дядько Микола, а за ним несміло – Григорій. Були звичні слова про погоду, про урожай… Не про куницю і купця, як за звичаєм, але здогадалась. Так Григорій став її чоловіком, а Валі й Ларисі – батьком. Жив їхніми турботами, допомагав, радив, вчив життєвих примудростей. А вони його ощасливлювали довірою, звертанням «батьку». Це для Миколайовича найбільша нагорода.
А згодом лелеки пригляділи їхню хату. В оселі появилася білолиця Алла.
Григорій Миколайович не цурався будь-якої роботи й донині не ділить на чоловічу і жіночу. Виконує все підряд, щоб його Надійці було менше. Коли вона вранці просипається, то з кухні доноситься запах борщу, щось булькотить, смажиться. Вирує життя. Його не вчили етикетів культури, вміло користуватися численними приборами за столом, але сам пізнав одну з найважливіших істин: жінку треба тішити тим, що їй миле. От так він її тішить трояндами ось уже 37 років. Коли буває в Бершаді, то обов’язково купляє квіти.
Можливо, ці троянди й урятували його Надійку, коли лікарі без натяку, відверто, сказали: «Готуйтеся». Потемніло в очах, завмерло все. «Невже?!» – стукотіло в скронях… І у відповідь розкотисте: «Ні-і-і!» Лише спромігся на свою молитву: – Тільки живи! Я троянди тобі купуватиму.
А вона боролася між двох світів, не могла твердо визначити, чи це сон, чи дійсність.
Вистояла, вижила. Правду говорять, що видужують ті, хто прагнуть до чогось.
…А їй марився сонячний день і троянди з абрикосовими, рожевими, фіолетовими голівками… Та, власне, всіх і не назвеш, бо їх більше сотні.
І все – дарунки Григорія. То хіба це не щастя? Так, вона щаслива, в своїх життєвих позиціях, в ансамблі «Джерело», в сім’ї, в онуках, у своєму 70річчі… і у трояндах…
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член Національної спілки журналістів України, вчителька.
