Щонеділі при службі люди вітаються словами «С Воскресным днем вас!». Старообрядців у Бершаді близько тисячі. Пилипонівка – нині мікрорайон районного центру, тут компактно проживає найбільше людей цієї конфесії. Хоча чимало вихідців звідси мешкають в інших частинах міста. Практично у центрі колишнього села, а нині міського мікрорайону – школа, а неподалік церква. І майже поруч в одному з дворів мешкає подружжя Лілії та Олександра Гастелло з трьома малими дітьми.
Жінка вийшла у двір у махровому халаті з хусткою на голові, запросила на подвір’я і попросила зачекати на лавочці.
Обійстя скромне, багато дитячих іграшок, на сходах будинку квітнуть вазони, граються діти.
Лілія (так поgросила вона її називати) вийшла з хати в довгій спідниці та сорочці, хустку не знімала, сіла поруч (було літо).Говорила російською.
– Я не коренная старообрядка. Мы перешли в эту веру, так как считали её истинной. Мама оцерковилась уже в зрелом возрасте. Люди были гонимы и хотели сохранить то, что им предки передали. Это очень ценят старообрядцы, – так почала вона неквапливу розмову.
В історію релігії не дуже вдавалась, розповідала тільки загальне:
– Вера у нас из Византии, от греков. В России случился раскол церкви, когда царь в XVII веке принял реформы Никона. Как можно было дальше жить, если креститься по-другому и бороду брить?
Сама Лілія родом з Росії. Сюди приїхала разом із матір’ю Валентиною Міщенко (до речі, членом Спілки письменників Російської Федерації).
Творчі стежки Валентини Дмитрівни пролягають і через Україну, і через Росію, але час від часу письменниця навідується в Пилипонівку і подовгу живе у родині дочки.
Чоловік Лілії Олександр Гастелло приїхав з Балти Одеської області.
Пояснює Лілія про двоперстя, яким вони хрестяться і триперстя інших православних, бо це дуже важливо для віруючих:
– Иисус был распят на кресте, вот мы ним и молимся, а это – Троица (показує на пальцях). А «никонианцы» (так старообрядці називають інших православних – авт.) крестятся распятой Троицей да ещё и разрывают её.
Мислили про сьогодення з Лілією. Каже, що страшний час настав, коли явно всі говорять про антихриста, масонів. Розмиті чіткі кордони між конфесіями, бо вже строгої доктрини нема.
На мою фразу, що церква – це система, і молитись можна дома, чітко заперечила:
– Да, но без церкви нет спасения. Когда человек там, у него есть границы. Это такой организм, который воспитывает. В церковь нужно ходить – так не заблудишься.
Церкву у Пилипонівці мені пощастило відвідати. Відчинена вона тільки, коли служба правиться. Там тихо моляться жінки, горить багато свічок, співають «крилиші» (ті, що моляться у крилі храму – авт.).
Одягнені вони в традиційний російський костюм – довгий закритий сарафан. Світло тускле, у храмі пахне воском і деревиною, у вузеньких вікнах вмонтовані грати, перед вівтарем– сотня старих ікон. Це місцева традиція – кожна родина має свою ікону-святиню.
Церкву тричі грабували, тому багато цінних реліквій пропало.
В один момент люди, що молились, взяли «подручники» (предмет, схожий на невелику подушку – авт.), які лежали на лавках і кинули собі до ніг, і мені якась жінка кинула. Пізніше пояснили, що це для молитви відповідної традиція така.
Старовіри під час служби тереблять в руках «лестовку», що символізує «лестницу духовного восхождения с Земли на Небо».
Жінки покривають голову хусткою, яку зчіплюють біля підборіддя шпилькою.Пояснюють це тим, що Іуда, зав’язуючи на собі хустку, задушився.
Чоловіки-старовіри не бриють бороди, бо все на обличчі має залишатись природнім. Не заправляють сорочку в штани, а підперезуються пояском, мовляв, так вони обв’язані вірою.
Після служби «крилиші», які співали, стали в коло біля церкви і говорили про свою збережену церкву. Сміялись, жартували, ховались від пекучого сонця в тінь.
Один із старообрядців подивився на мене і зауважив: – А тобі нічого не сказали, що в тебе руки оголені? (Я була того дня у блузці з короткими рукавами, це відбувалося минулого літа).
Сміливі ці люди і щирі. Їхня віра заслуговує на повагу, передовсім, як приклад збере;ених давніх традицій своїх далеких предків.
Коли прощались, Олександр Гастелло сказав: – Старообрядец – звучит гордо. «Без сумніву», – подумалось мені. У цьому контексті означення стара віра – це віра не просто давня, а й надійна, що пройшла випробування часом і простором, які вимірюються сотнями років і тисячами кілометрів (відомо ж, що предки цих людей тікали від жорстоких переслідeвань з Росії в Україну).
Спасибі долі, що пощастило познайомитися і поспілкуватися з цими людьми.
Юлія ТОДОРЕНКО, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.
