– А він вартий того, щоб про нього написати, – обізвалася Тамара Василівна, його дружина. – Тільки криниць викопав, за його підрахунками, більше трьохсот. І це крім того, що більше тридцяти років працював трактористом.
– Дітей було багато, от і змушений був більше заробляти, щоб поставити їх на ноги, – почав він пояснювати. Аж поки не співпало, що і трактор поламався, і колгосп розпався. Тож пішов на пенсію. При цьому дякував Богу, що колгоспу вистачило, щоб хоч до пенсії доробити, стаж мати. А то тепер і з цим проблема.
Дітей у Ярошептів п’ятеро, і в селі кажуть, що усі (крім одного сина, який загинув двадцятиоднорічним, що батькам теж непросто було пережити), господарюють самостійно.
Здавалося б, грошей йому нібито вже і не треба стільки, як тоді, коли вони виростали, бо самі заробляють, але ж ні, хочеться ще й онукам допомогти. Хату, слава Богу, розповідав він, собі збудували, дітям теж допомогли. А з криницями почалося, як викопав собі, бо далеко воду для худоби було носити. З металолому зконструював лебідку з електродвигуном – і пішли справи. У нього, «баланівського Кулібіна», як називає його дружина, багато чого власної конструкції – стругальний верс тат, бетонозмішувач, бурякорізка.
Верхи на будівлях робив теж. Бувало, добу на тракторі, а добу як не верх робить, то у криниці. Будь ти хоч на небі, хоч на тракторі, а там і там треба щось робити – засвоїв ще з тієї пори, коли виростав у сім’ї простих колгоспників.
Це тепер «бавлять» дітей до двадцятирічного віку, а тоді дивуються, чому вони і за холодну воду не беруться.
Одружився дев’ятнадцятирічним. З тих пір як і дорікне дружині, то хіба за те, що до неї далеко було ходити, коли була дівчиною.
– Трішки не так було, – усміхнулася вона у відповідь. – Ятоді у книжковому магазині торгувала, а професія продавця була престижна, не те, що доярки. Хоч вже коли була заміжньою, то і мене ферма не обминула. А щодо чоловіка, то, за її словами, його і тепер вдома не застанеш. Багато чоловіків повимирали, то він тепер «золотий фонд» на їхній вулиці – усі до нього. Комусь дров нарізати, комусь держак до лопати зробити. Молодші (не всі, звісно) в руки нічого не беруть, от і не вміють нічого, а може не хочуть навіть топорище собі зробити. Натомість на безробіття нарікають.
Для нього, навіть семидесятирічного, завжди знаходилася робота, багатьох виручає.
Найглибша криниця, яку копав, тридцять метрів, та ще й не докопалися до води. На запитання, чи не страшно було, відповів, що у криниці, як і у житті: якщо стежити за собою, дотримуватися певних правил, нічого лихого не трапиться. І щоб інструмент був справний.
З оглядкою на роки не відпочиває, адже вважає, що тільки у молодих на першому плані відпочинок. А безробіття, за твердженням Ярошептів, від того, що молоді не хочуть нічим займатися. Як аргумент навели приклад, що їхні діти завжди мали роботу, бо тому навчені.
– Переживали за чоловіка, коли копав колодязь, – запитав я у дружини, – небезпечна ж робота?!
– А я і тепер переживаю, – відповіла вона. – Десь затримається, а я ні спати, ні сидіти, все виглядаю, бо так вихована.
От і тримається їхня родина на, здавалося б, настільки простих і зрозумілих істинах.
Павло КУШПЕЛА.
