На знімку: В.П. Салганік.
Здається нещодавно, а було те у 1963-му, сімнадцятирічний юнак, отримавши атестат зрілості після закінчення Бершадської середньої школи №1, подався до Москви, щоб здобути там вищу освіту. Саме до столиці тодішнього СРСР, бо вступні іспити там були значно раніше, і на випадок невдачі можна було ще раз випробувати своє щастя у подібних вишах інших міст.
Студентські будні, як правило, минають непомітніше, ніж на виробництві. Тож через п’ять років із дипломом інженера-гідротехніка Московського гідромеліоративного інституту його направили викладачем інженерних дисциплін у Псковський сільськогосподарський технікум.
Не можна сказати, що робота не припала до душі, та все дужче кликала Батьківщина – рідне Поділля, де, зрештою, і знайшов своє покликання. З 1970 року працював майстром, далі – виконробом у Крижопільському будівельно-монтажному управлінні-109. Увесь цей час мріяв про створення такої ж будівельної організації у рідній Бершаді, одному з найбільших і найбагатших районів.
У 1974-му його мрія здійснилася – на околиці міста у напрямку с. Гордіївки із звичайнісінького пересувного вагончика було започатковано «Бершадську пересувну механізовану колону-233» тресту «Вінницяводбуд».
Чимало змін і подій відбулося з того часу. Перегортаючи сторінки трудової книжки Валентина Петровича, видно, що з 1984-го до 1997 року він пройшов шлях, який вдається не кожному, усі сходинки службової кар’єри – від майстра до керівника. Очолюваний ним колектив залишив досить помітний слід у становленні не тільки нашого району. Валентина Салганіка згадують, як мудрого, розуміючого керівника, пам’ятають скрізь, де б не трудилися його підлеглі: у колективі підшефної школи №1, у дитячому садку «Малятко», у ТОВ «Прогрес» с. Серединки та багатьох інших селах і районних центрах нашої області. Адже роботи велися тоді, як кажуть, на широку ногу. Він завжди був готовий поділитися досвідом, надати консультацію з фахових питань, якими сам прагнув досконало володіти і володіє й донині, йдучи в ногу з часом.
За сорок три роки трудового стажу звільнявся тільки один раз, і то за власним бажанням. Коли не повірив у справедливість приватизаційного процесу і перейшов на іншу роботу – в органи, що здійснюють управління і контроль за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів.
Уже п’ять років Валентин Петрович на заслуженому відпочинку. У вільний час любить порибалити та сходити на «тихе» полювання (за грибами).
На усіх життєвих рубежах завжди поруч була і є кохана дружина Любов Михайлівна, з якою познайомилися ще наприкінці 60-их у м. Пскові. У дружній сім’ї народили і виховали сина Олександра, мають двох онучок.
У цей гарний, теплий літній день вітаємо Вас, шановний ювіляре. Бажаємо міцного здоров’я, благополуччя, мирного неба та усіх гараздів.
Віталій ОЛІЙНИК.
