В той же час практикою доведено, що можна і в таких умовах чимось займатися, і не виживати, а жити.
Взяти б для прикладу сім’ю Мар’єнків із Серединки. Тридцятичотирирічна Наталя працювала колись у бухгалтерії місцевого товариства, тридцятисемирічний Сергій – її чоловік, механізатором трудиться і по сьогодні.
Керівництво місцевого господарства хотіло б, мабуть, допомогти з працевлаштуванням всім, але в селі розуміють, що настала зовсім інша пора.
У Мар’єнків двоє дітей – п’ятнадцятирічний Михайло і семирічний Владислав. Якби ситуація складалася сприятливіше, можливо, і дана сім’я зажила б якось по-іншому. Але на те, що їй живеться погано, вони і тепер не скаржаться, хоч і наробляються. І у їх обійсті мова не йде про безробіття, бо є три корови, двоє телят, поросята, птиця.
– А якби довелося щодня ходити на роботу, – ділилася думками Наталя Миколаївна, – хіба було б легше? А тут нікуди поспішати не треба, бо робота вдома.
Щоб відважитися на таке, найперше, на її думку, треба повірити в себе. Як батько в полі, незамінним помічником у мами стає їхній старший син. Він може вже з усім справитися – і на подвір’ї, і на городі. Бо змалку навчився. А от до семирічного Владислава ще потрібний особливий підхід, щоб він допоміг. Його поки що більше цікавлять велосипед і ролики.
Спеціалізуватися на виробництві молока подружжя вирішило тому, що корови утримувати легше, ніж іншу живність. Літом є де пасти, та і діти, як приходять із школи, при ділі, що також немаловажно. А щоб займатися свинарством, потрібне зерно, яке он у якій ціні, та ще й свинина чомусь ні по чому. Оскільки у їхньої матері є гектар городу, тож заготовляють сіно, силос теж з власного городу. Докупляють хіба що жом та макуху. Тепер далеко не кожний з молодшого покоління знає, з якого боку, як кажуть, підійти до корови. А тут ціла ферма худоби.
– А мене теж, – розповідала, усміхаючись, Наталя Миколаївна, – доїти корову навчив чоловік. Бо зарання вийшла заміж і не встигла ще освоїти всі премудрості сільського життя. А у чоловіка і мама, і бабуся були доярками, от і знадобилася їхня наука.
Якщо не хитрувати, вважає подружжя, то можна непогано жити і в наш час, в тому числі і в Серединці.
Дарма, що село далеко від міста. Звичайно, працювати доводиться важко.
Але ж в селах споконвіку так було заведено – як хочеш щось мати, то повинен «крутитися». У їхніх сусідів – Людмили і Миколи Сиваків – теж три корови. У цій сім’ї також двоє дітей і обидві донечки допомагають батькам.
Як тільки мова зайшла про економіку ось такого сільського бізнесу, Наталя Миколаївна тут же навела приклад, що якраз перед нашим візитом отримала 2,2 тисячі гривень за молоко, продане заготовачам за останні два тижні. Можливо, для когось це і не гроші, але для села і ця сума щось значить. Взимку по господарству пораються, як правило, всією сім’єю. Але як настає весна, усміхнулася Наталя Миколаївна, чоловіка з поля не чекай вже до осені. Хіба що ночувати приходить. Коли якось побачила, на якому тракторі він працює – з кондиціонером, у кабіні чисто, як у хаті, то навіть мимоволі засумнівалася кому доводиться легше – їй вдома чи чоловікові на роботі. Але радіє мати хоч тим, що син вже сідає за кермо їхнього «Волинця» і як потрібно щось привезти, то ніяких проблем. А щодо харчування, то порожнім холодильник у їхній сім’ї, коли мають стільки худоби, не буває ніколи.
До речі, будуватися молода сім’я почала практично на голому місці. Тепер вже і огородилися, і криниця є біля хати. Сергій Іванович навіть планує, щоб автонапувалки для худоби встановити, от тільки часу не вистачає.
І подумалося: якби дана сім’я чекала якихось перемін на краще, як їх і досі ще дехто чекає, мабуть, нічого не мала б. Нині ж вже сама робота на домашній фермі мобілізує, зобов’язує постійно бути, як кажуть, у формі. А про якесь виживання, коли є і земля, і худоба, а на додачу ще й виплати за здані в оренду паї, вже і мову не доводиться вести. Тим більше, що є де випасати худобу, напоїти.
А щодо відпочинку, оздоровлення, адже на домашній фермі не буває вихідного, то Наталя Миколаївна усміхається – варто вкинути 35 тонн жому в яму, а потім відрами звідтіля його переносити худобі, прибрати біля неї, то не треба вже ніякого масажера. Якщо цього замало, на додачу в іншому кутку подвір’я є ще тонн з дванадцять силосу.
У їхньому господарстві діють і електричні соломорізка, коренерізка, навіть млинок, але й ручної праці вистачає.
Щодо повітряних ванн, не переставала жартувати Наталя Миколаївна, то доводиться здебільшого приймати їх на городі, як не з сапою в руках, то з косою. Але таке вже сільське життя і таким воно було завжди, тож нічого в цьому не повинно бути дивного. Хто не цурається роботи і здоров’я дозволяє, той і живе нормально. Невже легше по декілька днів їздити з Серединки у центр зайнятості, вистоювати там у черзі, ніж поратися біля худоби?
Та і виплат отих по безробіттю, як їх призначать, якраз вистачить на оті поїздки.
До худоби дана сім’я за десятиліття, відколи нею займається, звикла настільки, що як не буває її на подвір’ї, кажуть, аж лячно робиться.
Але ж у господарстві дояркам хоч підміну давали, спробував повести розмову в інше русло.
Якщо правильно організувати роботу, знаходиться час на все: щоб і губи пофарбувати, і гарно одягнутися, і в гості навідатися, почув у відповідь.
Тому й не йдеться у цій сім’ї ні про яке виживання, у ній живуть повноцінним життям. Чим допомогти таким сім’ям?
Та щоб за молоко трохи більше платили, висловлювала невдоволення Наталя Миколаївна. Адже дається воно таки важко. А щодо безробітних, то на її думку, їх можна позбутися, тільки заохочуючи якимось чином до праці. Іншого виходу немає. Силою ще ніхто нікого не заставив трудитися, та і яка то буде віддача від такої роботи.
А як трудитимуться батьки, то призвичаюватимуться до того і їхні діти.
У такий спосіб вдалося б позбутися ще й багатьох молодіжних проблем.
А щоб розвести домашню ферму, багато не треба, розповідали на вулиці Гагаріна у цьому селі. Як є, наприклад, теличка, то буде й корова.
Але ж не у всіх вистачає на це сили волі.
За спостереженням сім’ї Мар’єнків, набагато легше адаптуються до життя в сучасних умовах молоді сім’ї.
Буває, тільки-но подружаться, а вже пробують як не торгувати на базарі, то ще чимось займатися. Старшому ж поколінню призвичаюватися буває набагато важче – звідсіля і проблеми з безробіттям у селах. Виявляється, що для того, щоб вижити, потрібно хоч чимось займатися. Не даремно у народі кажуть, що кожний коваль свого щастя. Поки цього не зрозуміємо – проблемам не буде кінця.
Павло КУШПЕЛА
