Як же розпочинався мій тернистий і досі незакінчений шлях улаштування на роботу? Починалося з… мрії. Ще до вступу в університет мої думки були окрилені надіями та сподіваннями на світле і безтурботне майбутнє – думалося про те, що з одержанням диплома чекає мене гарна робота, щаслива сім’я, хороші перспективи в житті.
Та першому пунктові з цього переліку ще й досі не вдалося здійснитися через низку чинників. І справа зовсім не у відмовках посадовців, до яких мені доводилося тоді звертатися у пошуках роботи.Я за освітою вчителька історії та правознавства, тому спектр можливостей працевлаштування не обмежувався лише школою. Кілька років тому, закінчивши виш із досить непоганими оцінками, зі щасливою усмішкою я попрямувала в пошуках роботи до однієї з районних адміністрацій області. Голова прийняв мене, уважно вислухав, переглянув документи і пообіцяв обов’язково підшукати вакансію для молодого спеціаліста. Тільки треба було трохи зачекати. Втім, обіцяного я чекала півроку, аж поки на місце, яке начебто обіцяли мені, взяли зовсім іншу людину. Очевидно, її аргументи були переконливішими, ніж моя освіта і диплом.
Розчарування було великим, але, не втрачаючи надії, я ще цілий рік оббивала пороги різних чиновницьких кабінетів. Та все марно. На роботу мене так і не взяли.
Проводячи аналогію сьогодення з молодістю моїх батьків, зрозуміла, що колись влаштуватися на роботу було набагато легше: закінчив навчання – отримав направлення – приступай до роботи і працюй, будуй своє майбутнє. Нині деякі вузи також видають направлення на роботу, але здебільшого це лише для статистики. Випускники всіма правдами і неправдами шукають потенційного роботодавця, аби взяти довідку (як правило, «липову») про те, що їх буде працевлаштовано. Без такої довідки диплом про освіту не видадуть… Прикро визнавати, але нині робоче місце стало розмінною монетою значного номіналу.
Іншими словами кажучи, якщо не маєш можливості самому або разом із батьками придбати собі роботу, марні надії на те, що тебе візьмуть туди за твій розум і знання.
Дехто може сказати, що ці мої слова – безглузда вигадка, але я на власному досвіді переконалася, що це таке і з чим його їдять. Отож, роблю для себе висновок: сьогодні не можна вірити нікому, окрім себе.
Можливо, у великих містах ситуація чимось і простіша, але на місцевому рівні – гірше вже нікуди. І як би ти не намагався щось змінити, нічого не вийде, постійно будуть знаходитися якісь відмовки. Найбанальніша з них – відсутній стаж роботи. А де ж він візьметься у молодого спеціаліста, якщо куди не прийди – скрізь одне. Тому і втрачає наша держава розумних людей, сама штовхаючи їх на пошуки кращої долі за кордоном.
Тетяна БОНДАР, м. Бершадь.
