Олександр Олександрович у 1990 році очолював райком профспілки працівників освіти. Я звернувся до нього з проханням пригадати ті далекі вже в часі події.
– Дев’яностий рік особисто для мене був дуже насиченим. Разом з Михайлом Туряком, Володимиром Лук’янчуком (на жаль, уже покійним) ми створили в Бершаді районну раду Руху, яку очолив Лук’янчук. На той час Рух був не партією, а громадською організацією, що мала сприяти КПРС у перебудові суспільно-політичного життя.
У вересні того ж року я вийшов з Компартії. Це зробив законно, згідно з новим статутом партії, за яким кожен комуніст мав право вийти з її рядів. З учителів тоді ще вийшов Віктор Леонов з Яланця.
– Цей вчинок якось позначився на вас? Були якісь неприємності?
– Ще й які! Райком партії робив усе, щоб не тільки позбавити мене роботи, а й взагалі вижити з району. 2 листопада у приміщенні будинку піонерів відбулися збори голів профкомів закладів освіти. На порядку денному було лише одне питання: про перебування Дьоміна О. О. на посаді.
Незважаючи на присутність представників відділу освіти, які сиділи у рядах і повинні були дивитися, як хто голосуватиме, на велику підготовчу роботу, проведену перед цим райкомом партії, ця затія не вдалася. Голосували таємно (так постановили збори). Вже не пригадую деталей, але наскільки пам’ятаю, за зняття проголосувало лише тринадцять чоловік. А підтримало мене у три рази більше.
Пам’ятний той день і тим, що збори якраз збіглися з моїм 40-річчям… Після цього я почав працювати над створенням у районі осередку Демократичної партії. До названої вище групи людей додалися нові ентузіасти – Галина Золотарьова, Олександр Гладун, Владислав Пашковський, Анатолій Потапчук, Олександр Січкар, Ольга Молодецька та інші люди, які відчули себе вільними, не боялися і хотіли, щоб дух свободи запанував у нашому районі. Через шість років ми змушені були розпустити осередок, бо партія через прихід великого бізнесу втратила своє демократичне спрямування.
– Тоді в Бершаді відбувалися й мітинги, на яких люди змогли вільно висловлюватися… – Так. І їх уже не можна було заборонити, люди втомилися від ідеологічного тиску, а ще від постійного дефіциту товарів першої необхідності в магазинах. На цьому тлі жирування окремих представників тогочасної «еліти» видавалося особливо огидним. Тому ми намагалися роз’яснювати людям, що зміни потрібні, що лише будучи самостійною державою, Україна матиме перспективу. Ми випускали листівки, а також розпочали випуск газети «Вільне слово», яка виходила невеликим форматом, але користувалася попитом.
– Олександре Олександровичу, напевно ж, ви пам’ятаєте той далекий тиждень 1991-го, коли у понеділок, 19 серпня, у Москві відбувся путч, зорганізований сумнозвісним ГКЧП… – Ми зібралися і приєдналися до плану непокори. Бо розуміли, що в разі перемоги гекачепістів у центрі і на місцях країна повернеться до 1937-го року. Наскільки нам стало відомо, чимало документів у нашому райкомі було спалено ще до того, як його було офіційно опечатано. Багато людей просто не розуміли, що відбувається, дехто підтримав проголошення надзвичайного стану в країні.
Кажуть, що за вказівкою райкому партії навіть посилали з Бершаді схвальні телеграми в Москву, але пізніше «факти не підтвердилися»…
– У суботу, 24-го серпня, Верховна Рада тоді ще УРСР проголосила нашу республіку незалежною… Де ви зустріли цю знаменну подію?
– На центральній площі міста у своєму «Запорожці» з національним синьо-жовтим прапором. Зі мною були, здається, Сашко Січкар та Микола Ілляшенко. Почувши по радіо довгождану звістку, ми зааплодували, розгорнули прапор і прямо від райкому партії проїхали вулицями Бершаді, до цукрозаводу, на Флорино… З райкому дзвонили в міліцію, щоб нас зупинили, а звідти сказали, що послали наряд. Хоча ніхто нікого не посилав. Розумні люди в міліції розуміли, що свободу не спинити.
– Пізніше ви працювали заступником представника Президента в районі, відповідали за гуманітарну сферу. Чим запам’ятався той час?
– Так, це було у 1992–1994 роках. Дуже важкі були роки.
Не було коштів, вводилися купони, зарплату видавали дровами, цукром, гноєм. Не будучи згодним із такою ситуацією і не в силах вплинути на неї, я згодом пішов з цієї посади за власним бажанням.
– Як оцінюєте нинішню ситуацію в Україні?
– Про позитиви говорити не буду. Найголовніший – ми нарешті незалежна суверенна держава, і це потрібно постійно, щоденно утверджувати. А однією з причин наших негараздів назву те, що в Україні при владі фактично залишилися ті, хто керував і при Компартії. Думаю, що якби в нас зробили люстрацію, як у країнах Східної Європи, то жили б ми значно краще. І не вина нашого народу в тому, що в Україні діється щось не те. Тому нам ще потрібно багато вчитися, переймати кращий досвід. Хотів би ще зауважити, що деякі представники старшого покоління добре пам’ятають низькі ціни, але забули про страшенні дефіцити і черги, про шматок мила, який продавали людині на квартал… І про страшні роки репресій, голодоморів, переслідувань
Загалом потрібно дивитися в майбутнє з оптимізмом. І крокуючи далі по шляху свободи і незалежності, маємо враховувати уроки і минулого, і помилки, допущені протягом останніх двадцяти років.
Розмову вів Федір ШЕВЧУК
