Я вже давно на пенсії, за свій 40-річний безперервний стаж заробила аж… 1300 гривень. Боляче за таку несправедливість: ми – учителі і лікарі – не державні службовці!
Чому? Кому ми служили, кому надавали невідкладну (медики) допомогу? Кому ми, учителі, надавали путівку в життя? Не тим, хто пішов працювати в усі сфери життя, і не підприємцям, яких, до речі, у той час ще й не було? Нині секретарка з середньою освітою має пенсію у кілька разів більшу, ніж учитель чи лікар.
Ми – «ізгої» в рідній державі.
Здавалося б, державні мужі за 25 років незалежності мали б час і можливість відновити справедливість. Ба… Їм не до нас.
… Раніше ми голосували за конкретну людину, яку або знали, або чули про неї якісь відгуки (до речі, і суддів обирали так само). Зараз обираємо вусатих і ситих «котів у мішку», яких не тільки не знаємо, але й не чули їхніх прізвищ. А точніше й справедливіше: вони самі себе обирають за мільйони, вкрадені у нас з вами. Тепер ці т. зв. обранці народу сидять (точніше, відсиджують і то не всі) у парламенті.
Я такого сорому за їхню діяльність не відчувала всі свої роки.
Ви бачили чи чули коли-небудь, щоб директор школи чи заводу, головний лікар стояли на дверях і просили людей зайти в цех чи в клас, у палату до хворого чи почати обхід?
Абсурд – скажете ви. То чому ж Голова Верховної Ради просить-молить зайти оцих «слуг народу» до зали і зайняти свої робочі місця? (До речі, місця не з дешевих, які оплачуються з наших кишень).
Сфотографуйте очима їхню «працю»: той читає газету, той розмовляє по телефону, а дехто, виперши вперед вгодований на людській праці і сльозах курдюк, безсоромно й нахабно спить. Це – нами обрані «слуги»! І що вони зробили для нас із вами, прості люди?
А нічого! Які закони вони прийняли, щоб нам із вами стало легше жити? Ніяких! А для себе – так! І десь з’явилась в якомусь таємному законі недоторканність, про яку ніхто й не чув; від якої всі перед виборами обіцяють позбутися, але ніколи й не заїкаються після виборів. Порозкрадали (по-їхньому приватизували) все: землі, ліси, ріки, озера, порізали на брухт фабрики, заводи. Табори, санаторії, пам’ятки архітектури – все їхнє. Ніхто з нас не має котеджів на сто кімнат, лісових угідь на сотні й тисячі гектарів, ніхто не носить сумочок імпортних за півмільйона гривень… А наші депутати від непосильної праці швидко стомлюються: у вівторок почнуть засідати, в п’ятницю – вже нема кому голосувати. Пороз’їжджались у близькі і далекі краї, про які прості люди й не чули.
Отак, бідолахи, пропрацюють два тижні і йдуть на канікули. Які? Чому? Головне: за ці тижні встигнути проголосувати для себе підвищення зарплат, надбавок за шкідливість праці, за оренду житла, виплати на відпочинок і т.д.
Криза їх не торкнулася і не торкнеться. Вона б’є під самий дих нас із вами. Вічно плачуть, що нема грошей у казні на пенсії й зарплати. А ви зніміть з Гонтарєвої шубу, продайте, буде зарплата чи пенсія не одному десятку «черні». Поділіться грішми із солдатиками на Сході, які у спеку п’ють з калюжі воду, купіть їм бронежилети, а не постачайте фікцію! Чомусь прості люди, бабки старенькі з мого Яланця зносять закрутки, сало, смалець, гроші, одяг для воїнів АТО, які стоять вічна-віч із ворогом, що зазіхає на нашу незалежність. І гинуть за рідну землю. Цікаво, а є серед загиблих діти чи рідні високопосадовців?
Настасія ЖУРАВСЬКА, с. Яланець – м. Трускавець.
