Але якщо в даному випадку ентузіазму достатньо, то щоб підтримувати порядок в цілому у цьому закутку осіївської територіальної громади, цього вже замало.
От і не дивно, що у багатьох тутешніх жителів ностальгія за тією порою, коли на їх хуторі і магазин був, і автобусне сполучення було налагоджене. Нині ж до центру села Осіївки, де і сільська рада, і контора господарства, і ФАП, і млин, і школа, звідсіля навіть далі, як до Гайворона. Тому переважна більшість тутешніх мешканців ходили роками на поїзд, який доставляв їх отих п'ять кілометрів на роботу у районний центр сусідньої області. Чимало навіть отримали там квартири, а їхні рідні помешкання на хуторі стали для них вже своєрідними дачами із землею, де можна дожити віку. Багато хто навіть не прописаний.
Надія Володимирівна Мулько, яку зустріли першою, розповіла, що і тепер ще щодня добирається на роботу у Гайворон велосипедом. Бо як їхати вранці поїздом, то ввечері додому доведеться йти пішки, бо він вже не ходить так часто, як колись. А її чоловік взагалі на заробітках десь у Києві. А де дітися, коли у сім'ї аж двоє студентів.
Оце днями одна з дочок зателефонувала і "порадувала" батьків, що плату за навчання підняли з п'яти тисяч до шести. Тож що чоловік заробить, те і йде на навчання. Вдома тільки і живуть, наробившись біля землі та на бабусину пенсію.
– Купили оце колись хату за 800 доларів, – скаржилась одна з небагатьох молодих сімей, – Олександр і Наталя Губанови, – а тепер за неї ніхто і двох-трьох тисяч гривень не дасть. До того ж на роботу добираємося в Гайворон. Місце для проживання хороше, а виїзду немає.
I якби ж ця проблема дійсно була настільки складною, що її не осилити. А то від крайньої хати хутора до солгутівських дач – це вже у Гайворонському районі, якихось метрів сімсот. Але як тільки негода, через бездоріжжя на ось цій межі між областями, хоч вертоліт викликай. Адже в лікарню до себе у Бершадь кілометрів з тридцять набереться, а до Гайворона тільки п'ять. Але спробуй перебратися через отих сімсот метрів.
Саме тут, біля цього злополучного відрізка шляху, на який стільки нарікань, мешкає сім'я Паліїв, яка обробляє землю одноосібно. Хоч починали з кредитів, свідченням того, що їй все-таки дещо вдається у цьому нелегкому бізнесі, є те, що назбирали грошей і купили тракторець китайського виробництва.
Якби була дорога до Гайворона, переконували жителі хутора, можливо і в них купляли б хати, як у Солгутово. Нині ж вони – безцінь.
Та і взагалі, діяльність об'єктів соціальної сфери, а з ними і життя, поступово затихають.
Приміщення школи, наприклад, вже починають розбирати. На жаль, сільська влада те бачить, а нічого не може зробити, бо, каже, воно не на її балансі.
Сільський голова В.М. Соколюк вже не раз пропонував, щоб його продати, тим більше, що є покупець, а за виручені гроші купити хоч щось для осіївських школярів. Були навіть комісії, але далі справа чомусь не пішла, не зрушила з місця.
Люди бази відпочинку влаштовують у таких місцях, як ось тут, над самим Південним Бугом, а на Буговій ще і по сьогодні йдеться про виживання. Хіба що городи та каторжна праця біля них і худоба "виручають". І хоч незручностей тут багато, й орієнтуються десятиліттями люди на Гайворон, все ж вони наші, бершадці, і як усі ми, зі своїми "плюсами" та "мінусами".
І справи у нашому районі їх також турбують, в чому мали можливість переконатися. І наша розмова з ними теж – бо вперше за останні багато років тут відбувся десант бершадських журналістів, що ще раз засвідчило: люди, навіть втомившись від непродуманих реформацій і власного життя, все ж живуть надіями на краще. І роблять для цього все можливе, щоб їх прекрасна місцина, хоч і окраїна Поділля, і надалі залишалася для них найкращою та найріднішою.
Павло КУШПЕЛА.
