Мальовниче місце приваблює відпочивальників, і кожен, хто хоч раз тут побував, обов’язково приїздить ще. Особливо після того, як поспілкується із навдивовижу веселим і мудрим земляком, залюбленим у природу і життя.
Для багатьох людей він дивак, людина, стиль життя якої не вписується у загальноприйняті правила. Який нормальний чоловік буде копати собі могилу та ще й на власному обійсті? Робить він це уже майже двадцять п’ять років. Причому, береться за лопату один раз у рік – на свій день народження – і заглиблюється в землю рівно на один штик. Правда, дощі та сніги роблять її мілкішою, але Іван Григорович на те лиш махає рукою: – А я й не поспішаю. Сподіваюся довго ряст топтати.
Правда, ще маю зробити собі домовину… Вже й матеріалу заготовив.
На запитання, що його наштовхнуло на це, відповів: – Колись давно приснився мені Григорій Сковорода, який порадив мені саме так готуватися до відходу в інший світ, щоб тим, хто мене хоронитиме, мали після моєї смерті якомога менше клопоту. Крім того, коли копаєш, добре думається про суть життя.
Прізвисько Верблюд не вважає для себе образливим, а швидше навпаки, таким, що привертає увагу багатьох. Дісталося воно йому ще в армії від генерала Толмачова, якого він возив на полювання і який якось спересердя порівняв свого водія із цією неквапливою твариною. А згодом наздогнало його це ймення і в Шумилові, селі, де прожив уже не один десяток літ, приїхавши сюди з Великої Стадниці, що під Вінницею. Працював же у пересувній мехколоні, з його участю споруджено чимало будинків у всьому районі.
…Жити в селі і не утримувати якоїсь живності неможливо. Іван Даценко з дружиною мають кіз, овець, свиней, велику кількість курей, гусей, качок… Є кілька собак, котів. Все це веселе товариство живе в мирі між собою. І всьому треба дати лад, тож вихідних Даценки не мають. А ще ж прилітають на подвір’я взимку великі зграї синичок, бо знають, що знайдуть тут поживу у годівницях, які зробив і розвісив по садибі господар(деякі міні-їдальні для птаства навіть триповерхові). Якщо ж господарі через якусь причину забувають покласти шматочки сала для пернатих, то синиці сердяться і нагадують про себе, б’ючись крильми у вікна хати.
Іван Григорович із захопленням розповідає, що взимку прилітають до них і лебеді, спокійно ходять по подвір’ю, без страху заходять до хати. Минулої зими було їх дуже багато.
Жили у Даценка цілу зиму і їжак, і навіть вужі… Мабуть, експресивним прізвиськом чоловіка нагородили не випадково. Бо ж верблюд – це велике і благородне дитя природи. Саме таким є і цей веселий філософ-природолюб, який живе в гармонії з навколишнім світом. Більше того, усіма способами прагне цей світ прикрасити. Коли сусід-недоброзичливець якось написав на нього скаргу, мовляв, порушує природоохоронне законодавство, перевіряючі виявили, що у Даценка не просто заклад неподалік річки, він дбає насамперед про належний тут порядок.
До речі, поетична назва закладу – «Конвалія» – не прижилася, відвідувачі її одразу перейменували на більш точну – «У Верблюда». Тож сам господар переробив вивіску. Він турбується особливо про те, щоб ніхто не порушував порядку. І боронь Боже насмітити на березі.
Щороку садить дерева, віддаючи перевагу березам.
Іван Григорович цікавий ще й тим, що він – багатодітний тато. Так життя склалося, що мав кілька дружин, які народили одинадцять дітей, двоє з яких померло. Всі інші вже дорослі, мають свої сім’ї, підтримують з батьком нормальні стосунки.
…Спілкуватися з Даценком – одна насолода. Після таких розмов традиційні погляди на світ і життя обов’язково зазнають коректур.
Найважливіше в його бутті – любити людей, світ, бути таким, яким тебе створила природа. Можливо, секрет того, що він ще й досі почувається молодим, полягає саме в його органічній єдності з природою.
Федір ШЕВЧУК.
с. Шумилів.
На знімку: Іван Даценко.
Фото Руслана ХРАНОВСЬКОГО.
