На нарадах у районі він запросто міг висловитися вголос про те, що думали інші, але мовчали.
– А це могло передатися мені від батька Миколи Пантелеймоновича, який очолив колгосп, коли йому виповнився 21 рік, і головував 17 років, – розповідав, усміхаючись, Віктор Миколайович. – Кажуть, батько теж не терпів і завжди говорив те, що думав.
Найважче у сільськогосподарському виробництві, на думку В.М. Гумена, коли немає робочої сили. Оскільки не вистачало тоді ні механізаторів, ні доярок, робочі дні йому доводилося розпочинати з ферми, де щоразу по дві-три групи корів були на роздої.
Але не з цього підрозділу почав наводити порядок, а, насамперед, поміняв усіх спеціалістів господарства. Згадуючи про це, тепер можна було б і дорікнути йому за настільки рішучі дії. Однак набрані при ньому головні спеціалісти трималися на посадах десятки років. Проблемою ж, згадував Віктор Миколайович, було те, що не завжди у їхньому селі було з кого обирати керівників середньої ланки. Коли не було такого, якого він хотів, бригадира механізаторів, який умів би працювати, так і не вдавалося підібрати його впродовж багатьох років.
Будь-хто замилується сьогодні загальним видом на Кидрасівку. Певна заслуга в тому є і В.М. Гумена. За його словами, при ньому побудували двоповерхове адмінприміщення, в якому тепер ФАП і сільська рада, будинки для спеціалістів, їдальню, фермські приміщення. Вкладалися кошти у дороги, і то був правильний курс на розвиток села, згадує він тепер.
Освоювати ж хліборобське ремесло він починав у рідній Бирлівці, де до служби в армії працював трактористом. Коли навчався в Уманському сільськогосподарському інституті, вже знав, якою ціною дається хліб. Пам’ятав про те, коли за направленням працював головним агрономом на Миколаївщині й у Голдашівці.
Як зумів завоювати довіру, як взагалі працівники могли терпіти керівника з таким характером? На це запитання Віктор Миколайович, усміхнувшись, відповів, що вони і тепер його терплять – бо знають, що вчасно отримають зар плату. Навіть коли з коштами було скрізь сутужно, він виплачував її без затримок, адже знав, що безплатно працювати не буде ніхто. А ще засвоїв правило: якщо доярка, механізатор, прийшовши вранці на роботу, застають там керівника господарства, більше нічого не треба. Ніщо не спрацьовує так, як особистий приклад.
Доказом, що його дійсно поважають, може бути і те, що саме у його фермерському господарстві тепер найбільше пайовиків. У нього працюють комбайнери з Голдашівки, механізатори з Романівки.
– Вони тримаються за мене, а я – за них, – розповідав В.М. Гумен про це з усмішкою. – Знаходиться робота і кидрасівчанам, які дійсно хочуть працювати.
Щодо невдач, то не обминають вони нікого. Коли виявили туберкульоз на фермі, зобов’язали вивезти всю велику рогату худобу з господарства. Але Віктор Миколайович швидко зорієнтувався і, порадившись із фахівцями, розвів гусей, щоб не пустували приміщення. Дарма, що дехто з колег тоді жартома називав його гусячим директором. Пух із них реалізовував на пухову фабрику і, розповідає, мав прибуток утричі більший, ніж інші на ВРХ. А коли фабрики не стало і почали ділити землю та майно, кажуть, тисячі голів гусей він роздав на паї, як і 350 бичків з відгодівлі, і півтори тисячі голів свиней.
– Можливо, і за це, – роздумує Віктор Миколайович, – люди по сьогодні кажуть мені щиро «добрий день».
Була пора, коли В.М. Гумен перестав ходити в район на наради. Як йому терпіли таке?
– Коли мене викликали у посівну або жнива, потрібно було витратити день. А у Кидрасівці цього робити не можна. Та ще й не завжди на них можна було почути щось корисне. Керівники району, напевне, це відчували, тому і терпіли.
Цікаво, що Віктор Миколайович з його активною життєвою позицією не раз обирався депутатом районної ради, не був, за його словами, поміченим у політичних інтригах. Однак він і досі запевняє: якби тепер порядок був хоча б таким, як колись, достаток мали б усі. Землю ж, на його думку, взагалі треба було залишити у державі, а не ділити. Було б за рахунок чого зарплати підвищувати, а на прибуток нехай би будувалися хоча б дороги. Нині ж залишилася держава «голою».
Робота, життєві ситуації обов’язково залишають слід на здоров’ї людини. Особисто йому ще і до сьогодні часом не дає спокою те, що коли топилися підлітки на ставку, зумів врятувати лише одного – іншого вже не знайшов у воді.
Учора В.М. Гумен відсвяткував своє шістдесятиріччя.
Життям своїм, каже, задоволений. Мовляв, сам Бог нагородив такою дружиною, як Катерина Семенівна, з нею у парі вже 37 років. Син працює прокурором у Генеральній прокуратурі, дочка – у суді.
Радують дідуся і бабусю двоє онуків.
Цікаво, що син, ознайомившись із господарством батька, здобуває тепер ще й агрономічну освіту. І хто знає, чи не має на меті продовжити династію Гуменів-хліборобів.
Якщо все рахувати, не переставав жартувати Віктор Миколайович, то професія керівника у нашому роду взагалі передається у спадок, бо до війни очолював господарство і Пантелеймон Захарович – його дід.
Тож побажаймо ювілярові, щоб і надалі його рід не залишала традиція вирощувати врожаї. І нехай ще довго це вдається особисто йому.
Павло КУШПЕЛА.
