На знімку: Ваня (в центрі) разом зі своєю бабусею Марією і дідусем Василем та дядьком Борисом. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
– Ми з дідом раділи і допомагали чим могли, – розповідає мати Олександра Марія Василівна, яка все життя пропрацювала на фермі. – У нас троє дітей – два сини і дочка, тож дякували Богу за появу на світ і нашого Ваньки.
Це лише короткий епізод з розповіді старої жінки. Її слова часто переривалися гіркими слізьми, які вона витирала краєм хустини.
Чому слізьми? Та тому, що сімейне щастя сина та її онуки тривало недовго. Коли Ваньці було чотири роки, його мати, яка працювала тоді в городній бригаді, захворіла на рак. Усі спроби її вилікувати не увінчалися успіхом.
Залишившись одинаком, Олександр дуже переживав, не знаходячи спокою. Батьки взяли на себе його сімейні турботи. А коли він привів з Кидрасівки Наташу з маленькою дівчинкою, яка стала йому дружиною, життя знову ніби наладилося. Ванька подружився із зведеною сестричкою, почав звикати до нової мами, яка не робила різниці між дітьми. Здавалося, що рік-другий новоствореної сім’ї засвідчували про подальшу її безхмарність, однак біда знову постукала у їхнє вікно.
Олександра стало підводити серце – йому рекомендували зайнятися його, лікуванням. Він послухався, але після тимчасового поліпшення, після Водохреща, коли відсвяткували його день народження, смерть забрала його від родини. Ванька, який навчався у першому класі, став сиротою.
Його забрали до себе бабуся й дідусь, так як Наташа після 40 днів скорботи вирішила повернутися у своє село.
Можна лише уявити стан хлопчика, який за декілька років пережив стільки потрясінь. І хоч бабуся, яка офіційно стала його опікуном, а також дідусь і сім’ї дядька Петра й тітки Тамари допомагали чим могли, щоб серце й душа малого Івана не зачерствіли і не відвернулися від людей, хлопчик довго не міг оговтатися від ударів долі. А коли закінчував навчання у першому класі, де його також оточили турботою та увагою вчителі, і йому посміхнулася удача сонячним травневим промінчиком.
– З сільської ради повідомили, – розповідає баба Марія, – що деяких дітей-сиріт при допомозі депутата Верховної Ради А.С. Матвієнка можуть відправити на відпочинок в Іспанію. Ми спочатку відмовлялися, бо дуже боязно було відправляти Ванюшку на край світу, але потім згодилися. І слава Богу, а також уже названим благодійникам – з тих пір онучок щороку їздить до іспанської Барселони.
Дуже хотілося про все поговорити з самим Ванею, нині восьмикласником, тому послали по нього в школу і продовжили розмову в широкому сімейному колі, так як посходилися й інші його родичі.
– В Іспанії я вже відпочивав шосте літо підряд, – розповів хлопець. – З часу мого першого туди приїзду мене взяли до себе чудові люди – Мігель і Монсі. І хоч вони вже пенсіонери і своїх дітей, на жаль, не мають, але дуже людяні і добрі й турбуються про мене усі ці роки як про власного сина – возять на море, в гори, відпочиваємо разом в парках, ходимо на футбол, в кафе, зустрічаємося з їхніми друзями. Я їм дуже вдячний.
Ваня показав нам свої фотоальбоми (там без фотоапарату не ходить) і розповів чимало епізодів із зафіксованої фотомиті.
Виявилось, що завдяки йому до гостинної барселонської родини з’їздили на відпочинок й інші його родичі: син дядька – Артем, на наступний рік син тітки – Руслан, потім дочка дядька – Оксана, а потім і сама тьотя Тамара.
Цього року Ваня в Іспанію їздив сам, звідки знову приїхав з гарними враженнями і чудовим настроєм.
З яким радісним хвилюванням розповідав він про краєвиди Барселони, із зірочками в очах говорив про будинок з басейном своїх благодійників у горах та їхнє батьківське ставлення до нього.
Однак не лише поташняни протурували дорогу до Барселони. Мігель і Монсі, виявляється, вже тричі також гостювали у Дудників в Поташні. Про їх враження розповідали нам співрозмовники не без сміху. Ось лише деякі з них. Спробувавши самогонки, вони сказали, що згорять від її міцності, оскільки в Іспанії п’ють лише сухе вино, розведене водою, і дуже дивувалися, коли за вечерею вся велика родина Вані легко справилася з півторалітровою пляшкою оковитої.
Дуже сподобалася їм Поташня своєю природою, і вони навіть захотіли купити тут гарний будинок, який на їх гроші коштував мізер – 4 тисячі доларів. Але передумали, зауваживши, що не розуміють, чому так багато люди смітять де кому заманеться.
А коли Дудники сіли увечері на подвір’ї лузгати соняшникове насіння собі під ноги, то іспанці їм це не дозволили, зауваживши, що треба для цього поставити урни для сміття.
Коли ж Монсі спробувала зварити український борщ, то, двічі відпочивши після двох годин його підготовки і варіння, заявила, що це дуже важка праця і дивувалася, як це баба Марія готує стільки блюд для гостей не перепочиваючи.
А якщо серйозно, то Ваніній родині дуже сподобалися його іспанські благодійники і вони всі також прагнули створити їм найкращі умови для відпочинку в Поташні, наскільки це було можливо. Навіть возили їх до «Іванкової криниці» на Гайворонщину.
Нині Ваня вже добре спілкується іспанською, з каталонським акцентом, впевнено почуває себе в Барселоні, в родині Мігеля і Монсі, де щоліта проводить 2,5 місяці відпочинку. І хоч храми там католицькі, він все одно ходить туди з вдячною молитвою Богові і своїм благодійникам, які у вихорі щоденних турбот і проблем не забули про нього, сиротинку. Тож переконаний, що світ не без добрих людей.
Наступного літа Ваня знову поїде до Барселони. Мабуть знову приїдуть в Поташню до Дудників й рідні вже іспанці. Думаю, що вони між собою домовляться про чергові зустрічі. І слава Богу, бо життя продовжується…
Павло БАЙДАЛЮК.
