На знімку: нібито вже і до пенсії дожили, і в пору її отримують, та все ж Зінаїда Іванівна Демінська (на знімку зліва) і Раїса Василівна Таткова в постійній праці та турботах. Ось так і виживають. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
І воно справді було тоді таким. Відколи ж не стало базового господарства, до даної місцевості більше підходить вже інша поговірка: народу тьма, а роботи – нема.
Дожилися вже до того, що навіть на адресу тих, хто на відхідництві рідні висловлюються, що гіркі, мовляв, дітки, ваші заробітки. Що вже казати про виживання тих верств населення, яке залишилося в селі, тим більше досягло пенсійного віку.
У Раїси Василівни Таткової, наприклад, за її словами, 38 років трудового стажу. З них більше двох десятиліть відпрацювала на фермі, чимало років обробляла цукрові буряки, по 5 гектарів щосезону, розповідала вона. А що з того має? Хіба що 977 гривень пенсії, якої не вистачає навіть на машину дров. Годилося б вже і відпочити, але щоб вижити, змушена ще і декілька городів обробляти, і корівчину утримувати.
Але найбільше, за її словами, дошкуляє нібито у їх селі навіть не це, а вияви несправедливості до таких, як вона. Є односельчани, стаж роботи у яких значно менший, а пенсії чомусь більші. Якби ж то хоч працювали такі на якихось особливих роботах. А тож в селі все, як кажуть, на видноті. Не встигнеш на одній із його окраїн чихнути, як з іншої вже озиваються: «На здоров'я!» Тож усі сподіваються, що покласти даній несправедливості край якнайшвидше повинна пенсійна реформа. От тільки багатьох непокоїть, що просувається вона надто повільно.
– А що робити тим, – запитує Раїса Василівна, – кому до пенсійного віку ще, як до неба, а заробити пенсійний стаж ніде?
Утримувати 2-3 корови у обійсті, звичайно, теж робота, як і обробляти городи. А хто з цим рахується. Якби хоч молоко купляли дорожче.
У пору існування колективного господарства немічній бабуні могли хоча б декількома кілограмами цукру, круп чи олії підсобити. Тепер же, розповідали у Лісничому, навіть вмерти страшно. Ті, хто займається виготовленням трун, вже навіть над покійниками глумляться – роблять їх такими, що не так просто буває закрити кришкою.
Щоправда, автомобіль на похорони сільська рада виділяє, але бензин для цього знову ж таки доводиться купляти рідним покійного. Та ще й везти його аж із Бершаді, бо ближче заправитися ніде. А не запасешся бензином, розповідали у селі, хоч на тачці вези на кладовище.
Як можна вести мову в таких умовах про якесь відродження села, його розвиток, якісь нові технології.
Коли готував цей матеріал, з думки все не йшов один з життєвих епізодів Семена Чепіжного, розповідь про якого було вміщено днями в одній з центральних газет.
Коли він потрапив підлітком у роки Великої Вітчизняної війни на роботу до бауера в одне з німецьких міст, його там чекала неабияка несподіванка. Замість того, щоб розпорядитися негайно «запрягти» підлітка в роботу, той спочатку розпорядився, щоб підготували йому баню, потім перевдягли в новий одяг і добре нагодували. До прийому їжі, до речі, гукали до п'яти разів на день. Нехай вже Семен Іванович не розповідав про це десятиліттями, остерігаючись, що його можуть не зрозуміти і навіть осудити за це. Про теперішніх же, лісничанських бауерів, та хіба тільки про них є нині можливість повести мову на повний голос. Невже до нас так ніколи і не дійде, що лише, створивши людям хоча б елементарні умови, можна щось від них вимагати, розраховувати на якісь переміни.
– Нехай би вже був колгосп, – висловлювалася Раїса Василівна, – можливо, була б робота і син повернувся б додому. Хіба йому легше працювати зварювальником на одній з шахт?
Зінаїді Іванівні Демінській «пощастило» в житті, якщо це можна вважати щастям, більше. Крім колгоспу, 17 років перед виходом на пенсію трудилася у медицині техпрацівницею. Однак, знову ж таки, у сім’ї, де двоє пенсіонерів, одна з пенсій щомісяця витрачається на ліки. А росту цінам на медикаменти немає кінця. Та ще й завозять у село тільки дешеві – дорожчі потрібно замовляти або їхати за ними самому, що може зробити не кожна хвора людина.
Вчителька Ганна Савівна Король, яка теж приєдналася до розмови, не без тривоги розповіла, що у Лісничанській школі тепер лише 68 учнів, хоч, коли прийшла на роботу, їх було 360. У п'ятому класі в цьому році їх тільки двоє. Ось який він, результат турботи про майбутнє села від можновладців. Бо хто має народжувати у Лісничому, пенсіонери?
Щоправда, народжуваність дещо зросла, відколи почали виплачувати на це допомогу. Але це ще не вихід.
В цілому ж пенсіонери, звичайно, дякували, що хоч якусь копійку мають з пенсій на харчування. Але і це їх не заспокоює. Адже всі знають, що рано чи пізно доведеться збиратися у далеку дорогу. А на поховання у Лісничому, за їхніми підрахунками, треба не менше 5800 гривень. Як скласти таку суму? До банків у людей старшого покоління довір'я, здебільшого, ніякого. У свій час, розповідала Раїса Василівна, 25 тисяч карбованців, причому трудових, важко зароблених, вже довірила Ощадбанку, та так вони там і залишилися. А коли зберігати вдома – теж ніякої гарантії, що їх не знецінить інфляція.
І такими проблемами, тривогами, живуть на сьогодні, мабуть, не тільки у цьому селі. Залишається сподіватися, що новообраний Президент нашої держави, як і уряд, все-таки виведуть нас усіх на потрібний шлях розвитку. Бо наші селяни заслуговують на гарне життя, а не на виживання.
Павло КУШПЕЛА.
