На знімку: Наталія Степаненко із синами.
Медичний вирок: діти хворітимуть – сприйняла важко. Захитався світ, навіть сніг здався не таким сніжно-манливим, як був, а якимсь неприродного кольору, темним. Хотілося плакати, на весь світ квилити про своє горе. Але стиснула міцно маленькі кулачки і мовила для себе: «Вистою».
Ось так вона вистоює уже одинадцять років. А ще й як вистоює! Її милі Сашко і Олежик знають, що мама для них – все. І коли Саша розповідає про сім’ю, він називає: мама Наташа, дідусь Степан, бабуся Оля, брат Олег... А його не називає, того що став малодухим, не зміг, не вистояв...
Але бабуся, щира жінка, яка вчить бути добрим, бо це обов’язок кожного, добавляє довге і... Через мить якусь Сашко ронить на російській мові: – Папа Діма. Мовчання поселяється в квартирі, розсіюється по кутках, а потім дитячі пустощі роздирають тишу.
… І не розкаже дітям мама Наташа, як батько Діма, вважаючи, що аліменти в певній сумі великі, вирішив через суд зменшити. Але тоді, мабуть, небо прихилилося до ніг жінки і, переглянувши вирок, суд виставив набагато більшу суму, поставивши «батька» на лопатки. Та і тоді вона сама зменшила суму, зрозумівши того Діму, якого кохала, від якого народила двох близнят. Це вже був для неї другий удар, після якого вона так же гідно вистояла, не похитнулась.
Дивуюсь із цих людей: на зло відповідають добром. Чи ж це не одна із заповідей?!
Вони знають: добро має множитися, ділитися. Це вже із тих законів, що склали для себе вони, Степаненки, трудолюбиві, людяні.
Коли в медичному закладі запропонували здати дітей в дитячий спеціалізований будинок, дідусь Степан ледь не розніс приміщення і тих лікарів. Не міг зрозуміти, як можна відмовитися від них, тих крихіток, в яких ледь жевріло життя, як можна не дати їм того тепла, якого потребують, як же можна таке придумати... Бунтувала душа, рвалося серце...
– Як їм? – задаюсь питанням.
– Та по-всякому: то сонце заходить за хмари, то хмари сміються... – роздумує бабуся Оля.
Та попри все, вони – сім’я, яких і не так багато. І їх життєвий вчинок – це життєвий подвиг. І немає в цьому якогось пафосу, бундючності, а є щира порядність, яка замішана на розумінні.
... А вечорами, коли втихне все навколо, мама Наташа читає діткам казки, та, власне, й сама в них вірить. Хоче, щоб Олег навчився твердо ходити по землі, Саша читав братові про принца, який полюбив принцесу.
Не один чоловічий погляд падає на неї, на її по-дівочому струнке тіло. Помічає, але для себе чітко усвідомила роль: спочатку мама, а потім – жінка, а не навпаки. Так життя вже скорегувало, але хочеться, щоб цю вродливу молоду жінку було оцінено по-справедливості, бо у ній якесь чарівне поєднання: краса зовнішня і краса внутрішня доповнюють одна одну. Це багато варте. А зараз... зараз побільше уваги дітям,– так оцінює свій стан. Не склавши руки, мама Наташа то везе їх в один санаторій, то в другий: тут і традиційна медицина і нетрадиційна. Надіється хоч на якесь покращення, опанувала майстерність водіння машиною, здійснює її тюнінг, щоб дітки і мультики могли подивитись, і музику послухати. По крихті збирає для них позитив.
– Як же інакше? – дивиться і не бачить в цьому чогось особливого, вона просто здійснює свій материнський обов’язок і цим живе. Кожен вибирає для себе життєву стежину, вона ж у неї з попутником – дитяча любов. І нелегко тендітній білявці винести на руках Олежика з другого поверху до машини, ще Сашка проконтролювати, щоб не спіткнувся. Але вона не впадає в розпач... Бо вона мама і професія її – мама!
Світлана КОВАЛЬСЬКА, громадський кореспондент. м. Бершадь.
