Як печуть горшки?

З кого почалась ця благородна справа, уже ніхто й не згадає. Скільки не запитуй про це, завжди чуєш одну відповідь: «З діда-прадіда!». А сприяла цьому сама природа. Місцева земля багата покладами глини, найбільш придатної для випалювання гончарних виробів. Як розкрутив колись якийсь дідусь гончарний круг, як розтопив гончарну піч, так і крутяться та печуться з тих пір горшки у родинах Бевзюків, Сисаків, Поньків, Коритчуків, Білодідів… Георгій Бевзюк перейняв сімейну справу у спадок.
З дитинства і до сьогодні ліплять горшки разом із батьком і реалізують свою продукцію на гайворонському ринку.
Знаним горшколіпом був покійний нині Афанасій Понько.
Як один з кращих майстрів народних ремесел, постійно брав участь у різноманітних виставках на всіляких святах, оглядах-конкурсах, фестивалях.
Розкрити деякі секрети давнього ремесла зголосився Іван Коритчук. Він уже через стан здоров’я не займається гончарством, але захоплено розповідає про нього. Майже тридцять років пропрацював чоловік у сільському клубі, найдовше – художнім керівником. Знаходив можливість зайнятися улюбленою справою, якої його навчили дідусь та батько: – Я почав свій, уже незалежний, «глиняний бізнес» зразу ж після служби в армії.
Якщо для попередніх поколінь гончарів це було єдиним джерелом заробітку, то для мене – захопленням, тим, до чого душа лежить. Та одночасно і додатковим приробітком.
Іван Якович ніколи не ставив собі за мету лише якомога більше заробити: – Кожен гончар ліпить посвоєму. Один у свій виріб, окрім глини, ще й душу вкладає.
Часу на це не шкодує. А інший хоче найбільше заробити і якнайшвидше продати.
Як до глини домішати душу, Іван Якович знає напевно і охоче ділиться своїми професійними секретами: – Виробляють посудину на важкому гончарному кругові, що складається з двох дерев’яних кругів. Нижній приводиться в рух ногою, на верхньому гончар руками формує виріб. Для замісу добувають глей – червону глину.
До нього домішують протічний пісок із ставка. Обов’язково кидається відсіяний порошок білої глини, яку попередньо відтовчено спеціальними товкачами. Далі вимішують глину, як тісто, постійно поливаючи водою.
Все, що хочеш, можуть зробити вмілі руки майстра – глечик, миску, макітру, горнятко… Сформований предмет уже на гончарному крузі доповнюється орнаментом.
Якщо попередні процеси – це виключно чоловіча справа, то в розмальовуванні беруть участь і дівчата, використовуючи білу глину та графіт.
Правда, навіть найяскравіший малюнок втрачає барви після випалювання.
Після просушки на повітрі (а взимку – на печі) протягом 2-3 тижнів посуд випалювали.
Поки він висихав, Іван Якович ходив у ліс за дровами, щоб потім розпалювати у спеціальній печі – горні.
– У горнилі, – розповідає Іван Якович, – вміщається до трьохсот виробів.
Випалювання – найважчий етап. Температуру у горні треба нагнати до позначки 1800-2000 градусів. І не більше, бо інакше посуд почорніє і деформується. Таку температуру гончар мусить підтримувати протягом дванадцяти годин, постійно спостерігати і підкидати дрова. Поки посуд випалиться, то й сам уже наполовину обпечений.
А коли витягнеш горщики з печі, то однакових не знайдеш. Один – малиновий, аж виблискує, другий – коричневий, третій – ніби мозаїкою вкрився.
– Хто там сидить у печі і їх розмальовує? – жартома запитує себе мій співрозмовник. – Вогонь, напевно.
Готові вироби везли на базар у Бершадь чи Гайворон.
Але й до Коритчуків, як до інших майстрів, приїжджали оптові покупці з різних міст і навіть із Західної України.
Нині глиняний посуд частіше можна побачити у музеях, ніж на кухнях. Хоча керамічні вироби екологічно чисті і нешкідливі. Думаю, що з часом ми відмовимося від посуду із синтетичних матеріалів і знову повернемося до традиційного, зробленого із живої глини. Тим більше, що ще не перевелися в нас майстри гончарної справи.
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Я. Франка.
На знімку: гончар Григорій Бевзюк.
Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.